неділя, 7 червня 2015 р.

ЩЕ трохи поезії.


О п"ятій ранку, коли розливається білий молочний туман.
Леді, що святкує своє літо, розповідає про ілюзії та обман.
Леді виходить на берег моря. Леді зустрічає сонце і день.
Леді напевне любить співати на самоті своїх теплих пісень.

Леді іноді журиться, іноді в місті падають зимні дощі.
Леді іноді курить. Руки у леді тоді тремтячі, ніжні і злі.
У леді завжди є ціль. Леді йде прямо до цілі, як годиться.
Вона має бути безстрашна. Так її вчили. У ній живе левиця.

Леді мандрами марить. Леді любить нові і нові дороги.
У її дорогах стільки квітів, стільки річок і стільки тривоги.
Леді любить каву в у горнятках і шарфи плетені зимою.
Леді читає вірші і завше бере кілька книг у мандри з собою.

Вона любить місто, любить людей, таких, щоб поговорити.
Думаю, леді любить своє життя. Думаю, вона любить жити
Якк зустрінете леді, не забувайте їй тихо і ніжно вітатися.
Скидати капелюха, ніяково услід озиратися, посміхатися.
01.06.15

***
Знаєш, його руки пахнули хлібом і вином
Він був не спасителем, а простим робітником.
Знаєш, у нього молоко плескалося у очах.
У нього дозрівали яблука у волоссі і рукавах.

Знаєш, він ловив опале листя і опалі сніги.
Від снігу ріки розливалися і топили його береги.
Від холоду стежки заметало і ми вже нікуди не йшли.
Сиділи біля печі й вогню, і слухали його довгі казки.

Дивилися як він випікає хліб, як розсипає сіль
У його мозолях вся робота земна і весь біль.
У його кухні було тепло, так що росла трава.
Там пахло весною, так, як пахне тільки весна.

Він посміхався нам і частував нас вином.
І розповідав, як падав і як довго ішов дном.
А потім, як вибирався, учився любити і засинати,
Учився варити сир, витискати сік, як учився кохати.

Ось він вийде на вулицю, запалить цигарку. Мовчить.
І ми мовчимо. Тиша і спокій нас всіх огортають на мить.
Знаєш, ми почувалися зайвими на цій тихій землі,
Де тільки вогник цигарки і тихий рев голодних корів.

Він побіг до тварин, до коней, до овець, до телят.
Ми ж сиділи тихо, нагадуючи розгублених немовлят.
Ми дивилися на вогонь, а за вікнами сипав сніг.
І хліб парував на столі, мов крихкий оберіг

2014 рік.

***
Дама у чорному заходить у приміщення.
Слухає дзвони, стає на підвищення.
Співає осанну, заломлює руки.
Дивиться, як Христос йде не муки.

Дама в чорному так любить і так погибає
Вона знає сенс. Але кому вона довіряє?
Дама в ночі розчиниться, дама сниться.
Дама втопиться якось в темній криниці.

Дама вирине зранку і йде сумирно на пари.
Дама палить цигарки, дама палить пожари.
Дама любить. і дама, насправді, палає.
Чого ж тоді вона у костелі шукає?

Стає на підвищення, молиться, побивається.
Дама має мужчину. Дама з ним довго кохається.
Потім знову курить, знову заломлює тонкі руки.
Знову дзвенить ця ніч. Знову вона йде на муки.

05.06.15

пʼятниця, 13 лютого 2015 р.

Літо 2013 року. Мандри. Люди. Крим.

Літо 2013 року. Мандри. Люди. Крим.
Мов невинна, вода розтікалась з вікна
І зсихалась слина. І в думках лиш Вона.
"Це не твоя вина. Це не твоя війна."
Тож тікай від води. Упади. Прорости.
Розкажи всі казки. І усі їх спали.
Допиши всі листи. Потім знов загуби.
Потім знов розчаруйся. Знов у ковдру закуйся.
Знову небом милуйся. Трішки богом почуйся.
Знову щось поламай.
Знов з богами кохайся. І зривайся... Збирайся.
Розривайся на клапті. А потім зшивайся.
Не
Зазнайся. Покайся. І знову катайся
На небі, по морю, в воді, у словах.
Збудивши тварину, згадай, що ти - птах!
Месія бо сіє дива у ділах...
Ми роєм по двоє, по троє - почвари.
І граємось роллю. Й навіємо чари.
Мов каральні удари, знебарвлені хмари
Подолали кордони згасили гормони сховали всі зони
І діри озону і стада бізонів
Безглузді закони підвальні притони...
Все тоне, все тоне, все тоне...

В дощі.

(17:07) 04.06.13

***Мої запитання і твої зізнання
І спільні зітхання, неначе у сні.
Неначе й тікаєм. І досі шукаєм
І знову співаєм самотні пісні.
Ми дурні в дорозі. У Бога в порозі
Стаємо в знемозі. Ховаємось в тінь.
А сенс розпливався. І світ розбивався
В тумані ховався. В тумані дощі.
Тож щільно горнися. Сюди повернися.
Мені зупинися. У твоїм вірші.
Я в твоїх думках? Хоча наче птах
Побачивши крах, позбувся душі.

І вирішив рватись. З тобою податись.
Тобі покладатись. Вирішуй мерщій.

10.06.13 (10:35)

***
Ще в У.
Здається, ніби жив
давно
Багато що знайшов. Багато загубив.
Чомусь мовчу.
воно таке усе холодне, дивне і нічне
Мене іще не кидало по світу. Сну
замало. Часу вдосталь
й нікуди втекти. Іти (і ти)
Завжди десь поруч. ЗА екраном тиші й пустоти
Втекти немає сенсу в дні
усі шумні. сумні. малі
і милі.
Кордони складені, але такі
які долати легко (складно) все ж
зникати варто тільки після диму і
пожеж.
І ще ж
"себе не розумієш навіть ти"

12.07.13

***
Бруківка кувала із них пішоходів,
Впивалася в тіло лямками сходів.
І мильних розводів, щоб змити й забити,
Не вистачить навіть якщо загубити
Усе. І вільні так просто ловились в обійми,
Складалися в фільми і ляскали крильми,
долали всі війни. І сипались щемом,
небаченим кремом. І, ловлячи тему
Ромула і Рема, творили міста.

22.08.13

***
Загасла люлька.
Світ затих. Розпавсь світанок,
Переліг твоїх пісень,
Думок, посівів, часу...
А нам все мало світла й джазу.
А тут дощі. Оті, в імлі,
Виходять тихо із трави.
Щоби плисти і берегти.
Розкластись світлом ліхтарів.
БО тільки сон цю казку плів.
Завів до моря. Вавилони
І сурми неба. Ці кордони
Руйнує море. Й моряки
Давали руку: "Попливи!"...
Роки минали непомітно.
Розквітли зорі.
Твоє світло робило зримими
Незримих. І берег Криму
Не погас. В серцях і море
Й світло й джаз.
Для нас. Тільки для нас.
Чомусь, для нас.

(22:16) 09.08.13.

***Казали ж, у пустелях ангели літають
Непомітні.
Хоч там замало люду, тиші. Й досить
Світла.
І їм достатньо сонця. Краплі неба і

Дощу
Настільки рідко гублять тишу, що в
Піску
Побачиш рештки пір"я їх й
Слідів.
І кажуть, ангели оберіга
Мандрівників.
І там, далеко, вже нічого злого відбуватися
Не може.
"Зроби людьми нас, добрий
Боже"
І, схоже, Він не чує їхніх ляскотів
Крильми.
І, розчинившись в міражах пустелі, ангели
Приносять добрі сни.
І тіні тіл їх видно десь на
Стелі.
Стоять всю ніч обабіч нашої
Постелі.
Скляніє погляд в них і крила ледь
Тремтять.
"Зроби людьми нас Боже. Зроби людьми нас
..."

(09:09) 10.08.13

Травень 2013 року. Ідентична.

Травень 2013 року. Ідентична.

Вона їде.
А що ти можеш змінити?
Забути. Померти. Втопити.
Прожити. Убити
Себе і її. Захопити
Всі нитки у руки свої. Й відпустити.
Робити щось безглузде
Плити знову за рікою
Такою теплою, повільною, страшною
І маскуватись, мов нормальний в однострої
Щоб зрозуміти, що немає проти цього зброї
Немає казки для таких істот такої
В якій усе б було гаразд.
Немає місць де стук і брязк
Об ребра серця, в мозок думки
Затих. І світ у шлунку
Не перетравить їх без крові, рику.
Вона така шалена, дивна, дика.
І їде.
Так от просто, мов тікає.
А ти залишишся.
І все ж, напевне, помираєш.

15 травня 2013

***

Немов на зло, терпке тепло
Зникало в нетрях заметілі
І знов жило сумне село
В страху. Без посмішки і цілі.

В липкім безділлі минали білі
Дні. І тихий холод ночі.
І крались цвілі блудні сни
Хоч крались зовсім неохоче.

Так от блукали, мов шукали
Скарбів. Де їх вже не було.
Хоча не знали. І гадали
Що неспроста сумне село.

Не просто так упав цей сніг. До ніг
Прокрались холод, втома.
Зайшли за ріг. Світивсь поріг.
І чулись сни, немов удома.

На сотні ліг оцей нічліг
Броня від вітру й холодів.
Їх рух знеміг. Немов поліг
Отой, хто сни оці заплів.

Заплів він сни. Пішли вони
Коли світанок зажеврів.
«Ходи і ти. Ходи і ти»
Манили сни до власних снів.

Вони без слів. Вони без брів.
Вони заметені вітрами.
Їх крик ревів. Їх крок скрипів.
Усе манили: «Йди за нами!»

16 травня 2013.

***

Вони ж усі отут дурні.
Їхні кліше померли попереднього століття.
Ніхто тепер не прагне слави й довголіття.
Ніхто із них не проливав життя десь на війні.

Тому й дурні. Бо в світі ці
Морально вицвілі потвори
Влаштують ще пожар й голодомори.
І зроблять вигляд, що це сльози на лиці.

18 травня 2013

***

Я хвилюватимусь за кожну безсонну
Ніч проведену тобою на самоті.
І розкажу легенду, таку бездонну,
Щоб умістились всі
твої й мої
Слова й вірші між вікнами і небом
Візьмемо ліхтарі і ринемось дахами
Як Оле й Поппінс. З нами
Піде іще туман. І білим кремом
Вітри загасять наші ліхтарі
А ми співаєм мантру богу снігу і трави,
Богам дахів й річок. Безсонних дів води
Розбудять співи. І згори
Скидати будуть квіти. Йти
Манили вглиб у воду з ними. Й ти
Злякалась знову рушити по дну.
Твою війну вода не зможе заглушити.
Щоб полетіти треба відпустити.
І треба жити так, щоб тріскали дахи
І бігти. Завжди бігти.
Тільки, не пали листи. Вони
Будуть як вікна, як похилі маяки.
Немов квитки, щоб заплатити
Коли захочем знову полюбити.
Колись прийдуть усі роки
Захочуть наздогнати і убити
За те, що зважились з богами говорити.
Співати їм й ходити.
Наче Мері і Лукойє. Вони безсонну ніч
Завжди проводять двоє.

А твої ночі знов на самоті.
Твої листи давно в вогні.

22 травня 2013

***
Кількох хвиль не вистачає
Щоб змити усі сліди на тілі
Які залишили ті твої білі
Руки. І знову тихо обнімаєш
Мене. Кудись ведеш углиб
Лісів своїх, своїх думок
І тиша разом з нами кладе крок
І чую плюскіт теплих риб
Які тонуть в очах. Твоє волосся
Заплело небо й сонце мов стежки
"Піди зі мною. Просто йди"
Шептала тихо. І велося
Так вільно, тепло і несміло.
А ми ішли. І чули плюскіт хвиль.
Піймали запах бурь. І миль
Не стало. Забулося. Відлетіло

Те море наше. Ліс.
Твоє волосся.

23 травня 2013.