Лист (оповідання)

Кров гаряче стукала у голові. Вуха забивав зустрічний вітер. Усі рідкісні і тихі звуки світанкового міста зливалися в одну безкінечну шумову субстанцію. Погляд уже перестав вихоплювати з тонучого мороку картинки світу. Була тільки дорога, був тільки рух.

Тільки вперед.

Але, раптом він різко призупинився. З кишені випав аркуш паперу. Секунда на роздуми і він кинувся далі. Цей клапоть, списаний тонким, зграбним почерком перекрутився декілька разів у повітрі і впав на вогкий від осінньої роси асфальт.

Тупіт ніг чоловіка затих вдалині, по вулиці.

З присмерку, куди сонце і вдень не вельми хотіло заглядати, почувся рух. Серед тіней, що тулилися під домами, вибрався обірваний чоловік. Старі, драні штани, невизначеного кольору куртка. На ногах купка носків і домашні тапки.
Якби тут, на самотньому відтинку дороги були ще й інші люди, вони б сказали, що від цього безхатька йде нестримний «аромат» алкоголю, бензину, і протухлих овочів. Схоже, ця какофонія смороду ніяк не впливала на ніс самого чоловіка. Він похитуючись, став на ноги і с повільна підійшов до аркуша що самотньо потріпував краями під легкими подувами вітерцю.

Тепер завданням стало нахилитися і не впасти. З першого разу чоловікові це не вдалося. Він втратив рівновагу і доволі комічно відкотився ще й на кілька десятків сантиметрів вниз по похилій вулиці. Вдруге йому це теж не вдалося.
Утретє мозок його прошила затуманена проте абсолютно логічна у той час думка.

Він, уже не встаючи, підповз до аркуша, зіжмакав його і підтягнув ближче до очей.
Слабкі відблиски світанку давали тепер достатньо світла.

Безхатько засопів, згадуючи літери алфавіту, але вперто продираючись крізь терени призабутого письма.

«…тому що ми зараз вже такі різні. Мені набридли всі дурні й облудливі ілюзії. Ти ж не хочеш цього всього помічати? Ні! А я бачу. Можу тобі нагадати…»

Лист.

-          Ей ти. Дурню, чому розлігся посеред дороги? – звідкись справа крик прозвучав як постріл.

Безхатько повернув голову на звук голосу і очі засліпив блиск уже непотрібних на світанку фар. Дорога червона машина, розлючений, трішки нетверезий чоловік.

-          Я що говорю до лося? Забирай дупу з моєї дороги. А то розчавлю. Одним лайном більше, одним менше - різниці немає.

Цей другий крик таки підігнав лежачого. Він, зіщулившись, немов би від удару батогом, спробував поспішно піднятися. Але затуманеному алкоголем мозку все ще не хотілося такої активності. Чоловік упав, тільки-но ставши на коліна. Це остаточно розізлило водія.

-          Ах, ти ж покидьку. – на цих словах він вибрався з машини. Дорогий чорний костюм, біла сорочка.

Носак лакованих чорних туфель описав невеличку дугу і зупинився на боку безхатька. Той, намагаючись встати вдруге, захрипів і повалився на бік.
Ще одна дуга. Ще один хрип.
Ще одна дуга. Сонце кинуло самотньо перший промінь, який відбився на блискучому взутті.

Тепер чоловік спробував рухатися. Він з усіх можливих і неможливих сил повз до свого притулку поряд з темною стіною. Там його чекали кілька смітників, кілька старих картонних коробок, кілька непотрібних нікому речей, кілька недогризених курячих кісток, випадково викинута кимось нерозпочата пляшка пива, там, де його тиша і його світ.

Ще одна дуга. Тепер туфлі відбивали на блискучому асфальті довгі тіні.

Очі водія сліпило сонце. Він на мить зупинився, і глянув вдаль по дорозі.

-          Як мало часу. – промурмотів ледь чутно і знову його погляд ковзнув вниз.

На його подив, безхатька не було під його зором. Той, скориставшись кілька секундною затримкою, майже заповз у свої вічні сутінки.

Чомусь ця обставина розпалила у водію ще більший гнів. Він, подолавши напад огиди від зіткнення носа з смородом цього місця, підійшов до безхатька. Очі повільно відвикли від сонця. Безхатько уже не рухався – просто не мав куди. Це був дуже тісний провулок між будинками. Але він всуціль заставлений якимись поламаними речами, а на самому початку приліпилися кілька смітників.

Ще одна дуга. Тепер світло не захотіло освітити цей рух.
Безхатько закрив обличчя руками, не втямивши, що ж тепер робити і чого цей чоловік нарешті не поїде. Він не звик до спротиву. Можливо, саме це й скотило його до такого стану, але зараз і близько не було таких думок.

Шофер нарешті виокремив з мороку декілька речей: газетка, а на ній купка якихось недоїдків, пляшка пива.

Ще одна дуга.
Тепер тиша розірвалася ледь чутним тріскотом кісточок і гучнішим дзенькотом розбитої пляшки.

Безхатько тільки схлипнув, дивлячись як частина його щоденної мрії перетворюється на ніщо.

Раптом він з подивом усвідомив, що увесь цей час стискав у руці аркуш паперу. А тоді ще одна думка прошила мозок: «Це ж усе через нього»
Мимоволі рука розслабилася і цей листок знову відчув дотик асфальту. Але тепер, скручений у кульку, зумів відкотитися на декілька сантиметрів.
Ще одна дуга…завмерла.

-          Що це? – з якоюсь раптовою цікавістю спитав шофер.

Він нахилився і підняв паперову кульку. Розгорнув.
Тепер щоб прочитати потрібно було покинути побивання безхатька.

Чоловік крутнувся на каблуках лакованих туфель і вийшов на сонце.

Воно освітило рівний жіночий почерк.

«…як ти зрадив мене з тією жінкою. Ти справді думав що я не дізнаюся? Ти ж клявся у вірності, тоді, на нашому весіллі. А зараз… Що ж, чорт побери, сталося зараз?

Знаєш скільки дивних і безглуздих питань у моєму мозку? Скільки світів з неймовірними закінченнями я…»

-          Ей ти, друже. Може зайдеш у машину і пропустиш людей? – крик з-за його автівки.

Шофер відвів погляд від аркуша, скрутив його знову у кульку і кинув позад себе. Знову вона торкнулася асфальту. Тоді сів за кермо і почав заводити двигун.

Кулька відкотилася до лігва безхатька і завмерла на межі сутінків і сонця.

З темряви вихопилася рука і розгорнула аркуш.

«…вигадала, щоб знайти щасливий вихід. Але його немає. Ти розумієш, немає хеппі енду.

Напевне ніяк не зможу передати словами як я тебе кохаю. Це таке п’янке і дивовижно пахуче відчуття. Я не кажу про нього у минулому часу. Ти це помітив? Ти ж усе помічаєш: мої сумні підпухлі очі, цю блідість лиця, зміни апетиту, істерики…»

-          Дякую. – крик з вантажної машини.

Вона прогуркотіла повз криївку безхатька. Його погляд проводив її поки не наткнувся на припарковану до узбіччя автівку. Погляд хаотично заметався і наткнувся на лаковані туфлі перед самими очима.

Шофер схилився перед аркушем і підібрав його.

-          Я дочитаю. – з погрозою сказав він.

«…ці безсоння… Так, ти здогадувався, а я скажу правду. Я вагітна. Але навіщо нам дитина, якщо немає тієї любові? Навіщо я повірила тобі?»

У цьому місці слова змазані кількома краплинами води.

-          Ти, лайно, уже встиг сплюндрувати аркуш.

Безхатько за цей час зумів підвестися і його незвично зелені очі зустрілися з блакитними. А  тоді його погляд опустився на аркуш у руці навпроти.

-          Ц-це… - прокашлявся він. – Це не вода. Це сльози.

Шофер мить стояв у роздумах і тоді схилив голову над аркушем. Його ніс відразливо вигнувся: з-за плеча полинув відгомін смороду. Безхатько підстосувався ззаду його плеча.

Силою волі він стримав лють і знову схилився над аркушем.

«…Все, я так далі не можу. Знаєш, як нестерпно продовжувати це писати? Уривчасті фрази і думки. Цей розпач, біль, розлука. Постійна мука і сумніви. Досить.
Не можу більше посміхатися тобі в обличчя., проводити пальцями по твоїх устах, знаючи що ти ними притулявся до іншої.
Все.
Ти знаєш, що я не вмію плавати.

Сьогодні на світанку на набережній, біля першого пірсу я все закінчу.

Це буде майже добре. А тобі залишиться довге життя з іншими жінками.
Чому я кажу тобі це?
Ти ж сьогодні знову пізно вернешся з роботи. Знову дивитимешся до середини ночі телевізор. Знову потім сидітимеш у кімнаті за ноутбуком ще кілька годин. Аж тоді підеш до ліжка і знайдеш це. А якби ти так прагнув до мене як я тебе, тоді знайшов би її вчасно.
Тоді твоя тверда рука б затримала мене…»

-          Спокійно. Просто мовчи. - Голос перехожих знову перервав читання.

І шофер і безхатько підвели погляд на них: чоловік і жінка зовсім мокрі, тремтять від холоду і обнімають один одного.

Тоді здивовані зелені очі знову зустрілися з блакитними.

Тоді пара опустила очі і побачила що тримають у руках незнайомці.

Чотири людини стояли і переглядалися. Ніхто не знав що сказати.

-          Відвези їх до дому. Бачиш, зовсім промокли. – хрипло мовив безхатько до шофера. – А це може нашкодити дитинці.

Ця фраза вивела всіх з заціпеніння. Шофер впхав аркуш у руку безхатька і побіг до машини.

-          Хто ви такі? - обурено запитав мокрий чоловік.

-          Сідаємо? – мовив шофер, проігнорувавши питання.

-          М-ми… - чоловік сумнівався і ще раз кинув погляд на аркуш паперу.

-          Повірте. Я не зашкоджу. Сідайте. – Переконував шофер.

Нарешті пара рушила з місця і сіла на задні сидіння. Жінка за цей час не мовила ні слова.

-          А ти? – Блакитні очі втретє зустрілися з зеленими.

Безхатько підняв руку з затиснутим аркушем.

-          Сьогодні я здобув більше ніж втратив. Можна залишити? – це він уже до жінки.

Її карі очі глянули на безхатька. Жінка спробувала щось сказати, але кинула спроби і тільки схвально хитнула головою.

Двигун завівся. Машина розвернулася.

Востаннє блакитні очі зустрілися з зеленими. Безхатько провів автівку довгим поглядом а тоді повернувся на 180 градусів і світло залило його лице…