Літати (оповідання)

Літати.

Тепле сонячне повітря обдувало крутосхилий пагорб, на вершині якого стояли двоє істот.

Рожева шкіра, круглі вуха, громіздка статура. Люди. Коло ніг одного з них лежало якесь дивне механічне пристосування, десь покрите іржею, з численними болтами, рурками і трубками. Все це напевне було темою обговорення цих людей.

-          …Ти не можеш передбачити всього Деяле.

-          А ти таки просто повинен повірити. Так, я зможу.

-          Марна жертва. І не смій це казати.

-          Що? Жертва во ім’я науки! Це ти не хотів чути?

-          Знову ця клята наука. Отямся, світ жорстокий. Йому твоя жертва не потрібна.

-          Ти ж бо не розумієш. Я мушу спробувати. Це не просто стане прогресом. Це дасть мені крила.

-          Ці крила, Деяле? – жест у сторону механічного пристосування. – Це смішно.

-          Повір у мене брате. Ні, не ці крила. У душі. Хоч можливо мені не вдасться, але я летітиму.

-          Брате! – тепер співрозмовник схопив Деяла за плечі, - Униз! Тільки униз ти летітимеш. Чому тобі цього не зрозуміти.

Тінь накрила обох братів. Деял підвів голову угору.

-          Це просто хмара. – відповів роздратовано брат.

-          Так, але ж прекрасна. – мовив зчудовано. – Глянь, як сонце викривлює її тінь. Карле, ти тільки глянь ще раз угору.

-          Ти зараз збираєшся покінчити життям і враз милуєшся хмарами. Божевільний. – Карл відступив від брата.

-          Так, щоб піти на таке справді потрібно позбутися деяких клепок. – засміявся Деял.

Таки, сміх цей був найбезтурботнішим у світі. Брат тепер, зрозумівши усю марність переконань, похмуро стояв і дивився на Деяла.

Хмара пройшла і знову сонячне проміння залило обох людей.

-          Брате, - спробував востаннє Карл, - ти ще такий молодий. Зумій пожити це життя, а не розтрачуватися на ілюзії.

-          Я тебе розумію. У тебе сім’я, двійко дітей, дружина. Ти ж живеш брате. Я так не можу. Вважай мене божевільним, але я так не можу. Не змушуй мене розлучатися у такому настрої.

Карл промовчав.

Він так само мовчки спостерігав як його брат схилився над своїм механічним пристроєм, налагоджуючи його. Таки, Деял цілісінький рік працював над цією штукенцією, недосипав, час від часу влаштовував підпали, тоді, коли винаходи вибухали. Як не дивно, винахідник був ще цілий. І ось тепер, його клопітка праця підійшла до кінця.

«Ці крила такі … ненадійні і божевільні. – подумав роздратовано Карл, - І чому це я так зумів себе здурити. Зі спокійним серцем підтримував Деяла, хоча все йшло до цього. Таки люди були праві»

Йому згадалися усі противники брата, які після чергових невдалих експериментів збиралися під домом Карла, вимагаючи видати, як казали люди «ідіота, що іде проти спокою і тиші, руйнуючи природу». Але Деял  не зважав на те, не виходив до них і просто закривався у своїй майстерні. А Карлу завше залишалося заспокоювати жителів селища. Хвала Всевишньому, невдалі наслідки експериментів на надто часто привертали увагу усіх порядних людей.

Різкий скриплячий звук вивів Карла з роздумів. Деял уже причепився до свого творіння і тепер активно крутив якісь колеса, а ті в свою чергу, запускали численні шестерні, які і видавали цей шум.

Карл запанікував і спробував підбігти до брата, тепер бажаючи застосувати фізичну силу. Знову новий шум цієї машинерії і йому майже у обличчя вдарив потужний струмінь гарячої пари. Це збило Карла з пантелику, осліпило його і чоловік так же активно кинувся назад.

-          Якого? – розлючено викрикнув він, але тепер ця штукенція видавала настільки різноманітну какофонію звуків, що цей крик потонув у загальному шумі.

Хвилі гарячої пари майже повністю окутали постать Деяла, але той зосереджено продовжував запускати нові і нові важелі. Уся штукенція, яка була примотана до його спини, точніше хлопець до неї, усе сильніше дрижала.

Деял повернув голову до Карла, який тепер навчений стояв віддалік і люто за цим всім спостерігав. Хлопець спробував щось викрикнути брату, але той не розчув і таки не хотів уже підходити ближче.

Тоді Деял видобув з кишені ще один зі своїх винаходів – два скельця у мідній оправі з численними замками, щоб надягати їх на очі і які, закріплені на голові, були захистом від пари і часточок сміття піднятих конструкцією у повітря.  Тоді він ввостаннє глянув на Карла і повільно посунув до крутого краю пагорбу.

Коли ще брати тягнули сюди цей механізм, Деял уперто не хотів казати, що він збирається робити. Таки, Карл сам запропонував цей пагорб, з одного боку якого був крутий обрив. Як же він міг знати, що це не черговий Автоматон, а річ призначена, щоб нею керувала людина.

Деял на кінець то підповз зі своєю машинерією на край прірви і зупинився, але Карл не міг роздивитися, що той робив, через цю кляту пару.
Мить сумніваючись Деял зіслизнув з пагорбу. Голосно зойкнувши Карл чимдуш кинувся до місця, де ще секунду тому стояв брат. Він різко зупинився на краю прірви, але не встиг його зір ще охопити усю картину, як знову, вдруге за день у обличчя вдарив струмінь гарячої пари. Ця несподіванка змусила Карла відсахнутися і він, перечепившись за якийсь камінець під ногами розтягся на траві. Лежачи отак на спині, чоловік не міг повірити своїм очам: там угорі, здіймаючись все вище і вище ширяв його брат. Усе його пристосування диміло, чадило чорним димом, шипіло, рипіло, скиглило усіма залізними голосами, але цей шум ставав усе менш чутним.

Деял відверто насолоджувався миттю: Він пірнав у кожну хмару, перекручувався у повітрі, здіймався то вище, то до самої землі. Карл мав змогу бачити це, стоячи на найвищому пагорбі у окрузі. Дивлячись на піднебесні танці брата, серце його раптово затопила шалена радість. Він гучно загукав, почав стрибати, намагаючись привернути увагу Деяла. Таки, той помітив і змінивши рух почав наближатися до брата. Шум шаленими темпами наростав, аж поки з ревом ця штукенція пронеслась у Карла над головою і втретє знесла його з ніг, але навіть тоді він продовжував дурнувато посміхатися: Його брат літав! До біса усі підступні слова заздрісників і скептиків, адже Деял довів усім: Він таки летів!

Поступово віддаляючись, літаючий апарат зникав з поля зору Карла. Тепер до нього поверталася тривога. Він перестав сміятися, підвівся і почав нетерпляче чекати повернення Деяла.
Так спливло 15 хвилин, а на обрії ні плямки чорного диму, яким так густо чадила ця техніка. Карл тепер уже не стояв, а напружено ходив від свого воза, яким вони пхали пристрій на пагорб, до краю прірви.

І ось, ще через декілька хвилин на обрії з’явилися невеличкі хмарки чорного диму. То виникаючи, то знову з’являючись з-за хмар, Деял поступово підлітав до брата.

Знову Карл радісно кричав і махав руками йому.

Скоро почувся цей жахливий шум, але тепер, після тиші він видавався ще пронизливішим і надсаднішим чим раніш. Здавалося, що ця машинерія поспішно доживає свої останні миті.

Раптово у мозку чоловіка проскочила страшна думка і він кинувся бігти униз з пагорба, а прямісінько за його спиною агрегат усе знижувався. І ось він черхнув землі і з тріском і рипом зарившись до половини і здійнявши цілу хмару пилу зупинився. Коли ця завіса трохи спала, Карл безпечно підійшов до уламків машини. І ось, його брат, майже похований під своїми коліщатками і трубками, але рухається. Карл кинувся розгрібати уламки, намагаючись допомогти.

Нарешті, Деял звільнив одну руку і стягнув зі своєї голови скельця. Карл глянув йому у вічі шукаючи вогонь радості, але щось було не так.

-          Гх..во….и – прохрипів юнак і тоді Карл зрозумів, що діло і справді погано.

Він полишив розкидати деталі, а сягнув за пояс до фляги з водою і подав брату. Відпивши той почав чіткіше говорити.

-          Ух, це важливо, - тихим голосом сказав Деял.

-          Ти то хоч цілий?

Брат заперечно хитнув головою.

-          Це все невдале приземлення? – продовжував Карл з хвилюванням

-          Ні, ось це, - Деял раптово усміхнувся і показав свобідною рукою на якийсь штир, та ба не штир а стрілу, яка стриміла з боку хлопця. – Вони напевне отравили їх для певності.

Аж тепер Карл помітив, що десятки таких стріл розкидані по землі, або досі стримлять у деталях конструкції.

-          Ідіоти, що ж вони накоїли. Безмозкі дурні. – з раптовим гнівом вигукнув Карл.

-          Не вони. Це не свої. Я залетів задалеко.

-          Ти поткнувся на ворожу територію? – підозріло спитав брат, водночас оглядаючись, чи далеко його віз, щоб дотягнути Деяла.

-          Не долетів. Акцевобарг. – відповів затихаючим голосом.

-          Не смій помирати, - вигукнув Карл, - у тебе уже марення.

-          Армії Акцевобаргу за два дні кінного ходу від нас.

Тепер Карл на мить завмер і глянув у вічі Деялу. Він з жахом усвідомив, що це правда.

-          Мій записник. Там схеми… Тікай.

-          Деяле! – надсадно крикнув Карл, раптово зрозумівши, що ось зараз життя брата вислизає з його рук.

Вислизнуло. Деял не подавав руху. Мить тиші порушував тільки тиший шурхіт. Карл підвів очі і гляну на димлячи рурку поруч себе. Майже інстинктивно він схопився з місця і кинувся…

Більше нічого чоловік уже не вспів. Вибух, що напевне вдавив би барабанні перетинки углиб мозку змів його, як і пристойну частину землі довкруг.

Стовп пилу, попелу і диму піднявся над пагорбом. Знову запанувала тиша, немов би усе, налякане вибухом причаїлося.

Темніло. Купка землі і пилу зарухалася і з-під неї виповз чоловік, понівечений, але таки ще живий. З третьої спроби він зумів стати на ноги. З вух його сочилася кров, як і з численних порізів завданих уламками.

-          Повідомити, втекти, повідомити, втекти, повідомити, втекти. – крутилася у мозку Карла пластинка. Тільки це ним рухало зараз.

Він повзучи-ідучи повільно віддалявся від могили брату і його найгеніальнішому творінню.

-          Повідомити, втекти…