Дім Тисячі Дверей

(Для кращого розуміння настрою оповідання. Саундтреки.Marco Beltrami - The Woman in Black (2012)
http://my-hit.ru/film/17441/tracks)
Дім Тисячі Дверей

Розділ 1.

-          Мені сумно! – Цей нав’язливий, уже нав’язливий голос.

Голубі очі заглянули в зелені.

-          І чим мені тобі допомогти? На голову стати чи що? – остання фраза була все ж занадто різка.

Він не міг стриматися тут. Занадто багато всього було пережито у цьому місці, занадто багато спогадів. Вона відвернулася. Потім, напевне, їй здалося, що цього замало, тому, ще й зірвалася зі стільця де сиділа і пішла кудись у сторону.

Він помітив тільки рух, відчув шелест вітру, що здійняло її плаття. Чорне плаття. Воно не пасувало цим зеленим очам. Траур не пасував їм.

Він не підвівся, не кинувся її здоганяти і вибачатися. Навіщо? Знав, що повернеться, їй же не має більше куди іти у цьому похмурому маєтку.

Чомусь, коли хтось з його оточення заводив мову про свої домівки, йому зразу ж уперто згадувався цей: самотня  будівля, один в'їзд, один виїзд, широкі сходи на другий поверх і кілька скрипучих проходів на третій, безліч портретів, загадкове горище, довгі коридори, пусті, притишні і темні. Ці картинки накладалися одна на одну і створювали образ його дитинства. Так, тут він коротав свої дні, практично самотній.

Її тоді ще не було. Були тільки п’ятеро  слуг і його тато – самотня хвора людина. Багата людина.

А чи щаслива?

Тут він гірко посміхнувся. Немов би виступаючи перед публікою, дав собі відповідь на це питання – Так! Сам дивувався своїй відповіді, але спогади завжди яскраво підсовували факти і аргументи

***

-          Джордже. Підійди ближче. – батько сивий, уже тоді якийсь зіжмаканий, але ще при силі.

З-під ковдри виглядали тільки руки і обличчя. Майже завжди воно розцвітало у посмішці, коли бачило єдиного сина.

-          Так тату. – Він чомусь не дуже любив ці обійми. Завжди підходив сповільна, через силу.

А тоді були його руки: уже постарілі але досі чіпкі.

Пахло від нього завжди порошком. Навіть не від нього, а від його постелі. Батько ненавидів бруд і непорядок. Кожного дня він засинав у чистій постелі. Це була одна з його дивних, непорушних звичок, що формували ритм цілого дня.

Тому, цей запах в’їдався у тіло, перебиваючи і знищуючи його власний, природній. Можливо, тому він так не бажав обніматися з батьком. Можливо, якби він не позбувався свого запаху, не позбувся якоїсь частинки себе…

А тоді йшли розповіді. Батько любив поговорити, особливо з ним, коли сидів поряд на широченному ліжку і слухав . Хриплий і трохи липкий голос умів зачарувати. Це було не тільки ораторське мистецтво, тут роль грав ще й сюжет розповіді. Час від часу йшли казки про інші дивовижні світи упереміш зі спогадами з молодості. Це було немов чудо. Він вслуховувався і починав мріяти про щось подібне. Мріяв про це так яскраво, що образи немов би випливали з його свідомості, а батько завжди заклично і радісно посміхався, дивлячись на нього.

-          Ти маєш змінити це все, - приказував батько, вдивляючись, здавалось, у саму душу.

Його улюбленою розповіддю, що повторювалася час від часу,  була «Легенда  про Двері». Як казав батько, це не двері а саме Двері, оті, що приведуть у інший дім, надзвичайно подібний плануванням до цього. І там підстерігатиме Сіра Дівчинка, яка також знайшла двері, але пробула там занадто довго. Занадто довго вона шукала вихід.

Казка лилася, і лилася, але… Час від часу батька діймали сльози, особливо, коли він згадував цю Сіру Дівчинку, Ноель. Він її називав і говорив так, ніби колись знав і, мовби, досі йому боліло те, що Ноель загубилася за Дверима і не може знайти виходу.

-          Інколи, - закінчував він з хитрим блиском у очах, - Я відчуваю її поруч. Ноель ходить по коридорах цього будинку, скрадається, шукає виходу і не може знайти. І я боюся тільки того, що вона занадто довго проблукала у Домі і не зможе відірватися від нього. Знаєш, а будинки ж роблять мешканців своїми рабами, так поступово і непомітно. А той Дім особливо. – на цих словах він ставав серйозним і починав говорити тихіше. – Колись, вона прийде за мною. Колись прийде і за тобою

-          Чому, тату? – питався він з острахом.

-          Ми маємо їй допомогти, але я боюся, що можу не впоратися. – сивий чоловік з ніжністю дивився на єдиного сина, - Тоді тобі треба буде довершити розпочате.

Після цього подальші розпити були намарні. Батько впирався і переводив тему на інше. У такі моменти він уже не здавався щасливим. Очі його зволожувалися, ще до того, як він виходив з кімнати. Як би цей сивочолий чоловік не тікав від чогось, воно переслідувало його у спогадах.»
***

Тепер він розумів, що батько у наближенні старості хотів тільки спокою.

І ось зараз нарешті той таки отримав бажаний спокій. Цей траур, ця тиша були тому підтвердженням.

Спогади, спогади… Моменти майже забутого дитинства все з’являлися і з’являлися в його голові. Так заглибившись в себе не помітив, як підійшла вона.

-          Мені сумно. – сіла поруч на свій стілець.

За що був їй дуже вдячний: тут, у цих словах, не було очікуваного нарікання, тільки суха констатація факту.

-          І страшно мені. – додала за мить.

Знову голубі очі зустрілися з зеленими.

-          Чому страшно? – він же мусив задати це питання, хоча розумів, що відповідь очевидна.

-          Що твій батько був за людина, якщо на похоронах були тільки ми двоє? – Змінила вона тему і він погодився, задумавшись тільки на мить.

-          Він любив самотність. Тікав від людей.

-          І інші родичі? Чому тільки ти?

-          Я його єдиний син. Він завжди був тільки разом зі мною і, здається, вірив теж тільки мені.

-          Що ж це таке з ним було? Його переслідували?

Тут він думав довше над питанням.

Знову непроханий спогад
***

-          Гляди, запам’ятовуй.

Він на колінах у батька. Той знову чогось повчає.

-          Тобі потрібно знати, де розміщені всі портрети і всі двері.

-          Навіщо?

-          У тому Домі, що подібний на цей, усе майже так само. Бачиш, я ж був…там. Я знаю. Але і архітектор цього дому був у тому Домі, - Він проказував це повільно, напевне, розуміючи як безглуздо усе це звучить, - Тобі все таки потрібно буде колись туди вступити. А там тільки пам'ять зберігає хоч часточку глузду.

-          Чому мені треба йти у той дім? – запитував він тихо.

-          Треба рятувати Ноель, - відповідав батько теж тихо. – Я уже не зможу звідти вибратися. От, якби це відбувалося ще десяток років тому. А зараз ти ще замалий, але маєш продовжити мою справу.

Від цих слів йому ставало моторошно. Тоді, проходячи повз портрети у коридорах і кімнатах, пильно витріщався на них. Здавалося, що вони також сверлять його поглядом, підглядають, щось шепочуться і переміщаються вслід за ним. Цей дім уже точно був не простою копією того Дому.»
***

-          Ти мене взагалі почув? – Її голос увірвався у голову.

-          Вибач.

-          Батька твого переслідували?

-          Не впевнений. – Тепер він сказав це доволі твердо. – і він казав, що й помре не своєю смертю.

Говорячи, не дивився на неї. А вона блідла.

-          А це правда що всі його п’ятеро слуг збожеволіли? – продовжувала допитуватися.

***

-          Паничу Джордже! Прошу до столу. – один зі слуг, молодий ще хлопець, але з упалими щоками.

Як батько не намагався у підтримку своїх дивацтв розподілити між ними ролі (кухарка, лакей, дворецький), але слуги вперто не погоджувалися на такі ігри і відкликалися тільки на імена, а не на посади.

Отже, він уже у їдальні. Це другий поверх. Високе приміщення. Підсвічники на стінах не дуже вдало проганяли царюючу по всьому дому мряку.

Слуги змушені були погоджувалися класти підсвічники ще й на стіл. Їм це чомусь не подобалося.
Батько, неспішно заходячи до їдальні, завжди радісно дивився на полум’я свічок.

-          Почуваюсь тепер якимсь графом чи паном. – пояснював він Джорджу. – І вони це теж відчувають, - Додавав, несхвально зиркаючи на слуг, що заносили тарелі.

Потім йшли страви. Довжелезний, як на малого хлопця, стіл був заставлений завше тільки з одного кута де сиділи він з батьком.

Слуги у цей час товпилися біля дверей, чекаючи на накази, як здавалося йому.

А батько інколи підморгував йому, відірвавшись від їжі, і казав:

-          А вони таки знають або підозрюють. Кожного місяця збільшую їм платню щоб не йшли звідсіля.

-          Що їх так лякає? – підтримував він розмову.

-          Так же ж у нас сніданки й вечері в той час, коли й у тому Домі. Коли всі збираються до столу, не бажано гуляти самотніми коридорами. – Це вже він сказав серйозно, попереджуюче.

Тоді він зиркав на слуг: вони не спостерігали за трапезою а видивлялися обережно щось там, за дверима їдальні. У них був поламаний замок, який ніяк не хотів ремонтуватися, та й батько не любив зачинених дверей.

Деколи слуги не витримували і підходили до батька але той жорстко умів їх поставити на місце, відкидаючи всі нажахані думки про те, що в коридорах щось повзає і що, взагалі, це проклятий дім.

***

-          Так, - Відповів їй. – Вони усі зійшли з розуму. Таки не витримали цієї атмосфери.

-          А ти? Твій батько? – вона була чомусь надто допитлива.

-          Я поїхав у 17 звідси. Відчув, що також потиху божеволію. А він… Гм. Він знав цей дім і грався з ним. Принаймні, намагався гратися, - додав Джордж задумливо.

-          Чому мені здається, що він уже давно був божевільним?

-          І мені деколи таке здавалося. Він ж бо вперто не казав де моя мати, хто саме змусив його тікати від цивілізації, хто така Ноель.

-          Хто така Ноель?

-          Забудь, вона була тільки одним з батькових спогадів або марень. – Він відвів погляд у сторону, але вона нічого не сказала на це.

-          Похорон ж уже закінчився. Чому ми ще тут?

-          Нотаріус дзвонив. Казав, що буде тут тільки завтра зранку. Сьогодні ми ночуємо в маєтку.

-          У цьому моторошному  і притихлому місці?

-          Не хвилюйся, ми будемо разом. І що такого поганого у тиші? – він підняв одну брову, глянувши на неї.

-          У Цій тиші. – сказала вона з притиском.

-          Всього одна ніч. – додав він, і замовк.

Це чомусь її образило. Знову зірвалася і пішла блукати коридорами, поки ще з вулиці заглядало проміння західного сонця, намагаючись розвіяти вічну мряку у домі.

Він знову сидів, ба ні, плавав у своїх спогадах.

Розділ 2.

-          Джо, ходи спати. – Вона доволі рідко називала його на імя, тому це змусило відірвати голову від паперів батька.

-          Що з тобою?

-          Мені не подобається тут. – у зелених очах плескався ледь помітний страх.

І вона відчувала божевільну атмосферу цього місця. І як батько міг витримувати тут так довго?

-          Що не так? – він спробував узяти її на кпини, щоб розвіяти сумніви і страхи.

-          Щось ніби скрадається у тінях за мною, а ми ж у домі самі. Я гукала, а навкруги тиша. – Спогади змусили її пополотніти. – І повітря тут неприродно сперте. І портрети ніби стежать за кожним рухом. І щось шбуркається у порожніх кімнатах.

Він не мав що заперечити, бо це було правда. Але нотаріуса таки треба було діждати, хоча він і сам уже пришвидшував справу, риючись у паперах, шукаючи документи на дім, можливо, тут забуті. Але ж ні, батько любив точність так же як і чистоту. Його документи таки були на своєму місці і не у домі. Доведеться перебути тут ще одну ніч, як би цього тепер не хотілося.

-          Все в порядку. Ми тут тільки до світанку. – він спробував посміхнутися, - Я тут ж все-таки прожив кільканадцять років

***

-          Тату, тату! – він увірвався до чоловіка, коли той уже лаштувався загасити свічку.

-          Що? – нетерпляче запитав той, уже готуючись заперечити, щоб б то не було.

-          У мене у спальні хтось є. Щось є. – від страху досі трусилися руки, та і все тіло теж.

-          Джордже, не мели дурниць. Як це хтось є? – чоловіка брала нетерплячка.

Графік був однією з його дивних звичок, як і уперте освітлення дому свічками, попри намагання слуг провести електрику. Як і ранкові обійми з сином, розмови з ним.

-          Воно сиділо у кутку стелі і кліпало на мене білими очима. – від спогаду його знову пересмикнуло.

-          Ходи зі мною. – Батьком опанувала шалена рішучість.

І хоч він боявся повертатися, але сивочолий чоловік поряд з ним виглядав таким упевненим, що несила було йому заперечити.

Вони ввірвалися у спальню, у кожного по підсвічнику у руках, і батько заходився обшукувати кожен закапелок кімнати. Він заглядав в шафу, дивився на стелю, під ліжко, за комод, під комод, обшукав штори, і намагався щось розгледіти через затуманене темрявою вікно.

-          Усе. – сказав він з виразом переможця. – Почварам ніде заховатися. А зараз не заважай мені поринути у заслужений сон і не смій мене турбувати посеред ночі.

Він не мав що заперечити батькові, так як монстра справді не було уже у кімнаті. Доводилося лягати у ліжко і вдавати сонного, щоб батько, задоволений собою, врешті-решт йшов спати. Він ішов до себе, перед тим загасивши свічки у кімнаті і закриваючи масивні рипучі двері, які попри старання слуг, продовжували виспівувати своєї іржавої пісні.

І западала тиша. Він боявся поворухнутися під ковдрою, у цьому безмежному ліжку, у цій принишклій кімнаті, яка здавалася манливо сумирною і тихою. Головне було лежати нерухомо. Якщо він починав ворушитися, десь на підлозі, чомусь зразу, мов у відповідь на його рух, починав зароджуватися скрип. Так, ніби якась масивна лапа натискала на недоладну долівку. Скрип усе ближче і ближче до його ліжка, десь за межею видимості, за спиною. Але він не смів обернутися. Це було б занадто небезпечно, так йому почувалося, надто відкрито і ризиковано. Залишалося потіти від страху і не ворушитися. І западала тиша.

***

-          Ти сам собі не віриш, - заперечила вона, вдивляючись у знайоме обличчя. – Я ж тебе добре знаю, Джордже. Ти теж боїшся.

-          А вдень тобі ще було нудно. - спробував посміхнутися він.

-          А ти ж сам тоді казав, що втік з дому. Що змушувало тебе божеволіти? – вона хилила до істерики.

-          Ця атмосфера, постійні батькові обмеження. У нього був цілий кодекс, як слід і як не слід поводитися у домі.

-          Тобто кодекс?

-          Він карав за порушення власних правил і погрожував. Проте, це все ж було не дуже часто.

***

Ремінь свиснув у повітрі і завмер.

-          Не можу ж я бити свого єдиного сина. – сказав батько скоріше для себе ніж для нього. – Вставай, одягай штани.

Це вперше чоловік так розлютився за те, що він не поспів на обід. Ще перед тим знайшлася одна цікавинка у найдальшій спальні. Це були приховані двері у стіні, прикриті портьєрою і кутом шафи. Йому вдалося зрушити з місця цю громіздку річ і пролізти в утворену шпару. Тут було темно і запилено. Чомусь зовсім не було страху перед невідомим і перед батьком, хоч він і дозволяв досліджувати весь дім. Довелося виповзти з тої шпари і узяти свічку. За дверима виявилися східці, які спиналися попри стіну уверх. Тільки східці, без билець і дуже вузенькі. Хлопчик ще йшов ними рівно, а дорослий рухався б одним плечем. Вони виводили на горище, до якого не існувало звичайних сходів. А там…

Свічка не мала змоги вихопити з темряви усе різноманіття речей, що були на горищі. Там були старі крісла, покручені шматки заліза, що найбільш не пасували горищу, поламані шафи, тріснуті люстра, світильники, сувої тканини, картини, обернуті до стіни, мотки мотузок,стосики паперів, віконна рама під стіною, поламані двері на підлозі, кілька дитячих м’ячів,  несподіваних тут, старі карти, кинджал, гороскоп, глобус, телескоп, копія вітрильника, кілька дверних ручок, кіготь, ніби вирваний «з м’ясом», намисто з зубів, скляні кулі, коробочка з цигарками, тростина, капелюх, купка брудної білизни з чимось бурим та ще багато іншого, у глибинах горища. Хотілося б сказати, що усе це крилося шаром пилюки, але воно виглядало чистим, мовби всі ці речі тільки вчора викинули на непотріб і намагаються забути.

Він заходився оглядати ці нікому не потрібні скарби минулого, щоб, можливо, знайти щось собі до забави. Страху далі не було, хоча він потім і дивувався з цього. Була тільки цікавість і зосередженість.
Час стікав, поки він розгрібав мотлох.

-          Джордже! – пролунав знизу, мов крізь подушку голос батька.

Він не звертав на цей крик уваги, тут же ж було ще стільки не оглянутого. Пізніше, при згадці, і ця непокора теж його сильно дивувала.

Голос батька на час затих, а він поступово дійшов до вікна і виглянув з нього. Але замість очікуваного краю лісу виглянув зовсім інший краєвид: це була розпечена лавова пустеля, дім стояв на якомусь шматку скали, оточений полум’яними ріками. Небо у горі було кривавого кольору і таке набухле, мов би зараз прорветься і заллє світ, хоча від нього і так нічого не залишилося.

Тоді він уперше злякався.

-          Джордже! – Голос батька зовсім близько.

Він витиснувся по драбинці на горище і стояв позаду, чомусь прикриваючи собі очі.

-          Йдемо, негайно. – Він, не питаючи згоди, потягнув сина до виходу.

-          А ми ж ще й запізнилися на обід. – бурмотів він собі, немов якесь закляття. – А ми ж ще й запізнилися на обід.

А зараз батько стояв у спальні зі своїм ременем у руці і розмірковував.

-          Затям собі, - чоловік схилився до нього, - не варто тобі вертатися на горище. Там небезпечно. Я не можу заборонити тобі, тільки прошу не робити цього.

-          А я там…- Спробував перебити він.

-          І не хочу чути, що ти там бачив, через вікно, чи на самому горищі. Це уже твоя справа. Я і сам у молодості там неодноразово побував і спогадів вистачає.

Батько випровадив його до своєї кімнати і як покарання позбавив запізнілого обіду, але уже за вечерею знову жартував з боягузливості слуг, мов би нічого не було.
***

-          Що ж ти такого міг нашкодити цьому милому чоловікові? – вона спробувала жартувати, але ще раз глянула на свого чоловіка.

У голубих очах теж плескався непідробний страх. Це звіяло з жінки рештки хорошого настрою.

-          Їдемо звідсіля разом? – просила вона.

-          Ні, вибач. Ми маємо залишитися.

-          Це все дурний звичай чи що? Якщо ми не хочемо ночувати тут, ніщо нас не змусить.

-          Але річ у тім, що я хочу. – він силувано усміхнувся. – Точніше, маю.

-          Що? – вона не йняла віри його словам, - Чому?

-          Я повинен. – Мимоволі він ховав очі.

Зелені безрезультатно намагалися перетнутися з блакитними.

-          Кому ти винен? – вона мимохідь заломила руки і почала міряти кроками кабінет батька.

-          Йому.

Він розрив кипу пергаментів на столі, серед яких шукав потрібні і показав конверт. Витягнув звідтіля аркуш і прочитав уголос:

«Любий Джордже! Прошу, на першу ніч після похорону залишися у домі. Це буде моє останнє прохання. Пояснення зранку, або ти сам зрозумієш»

-          І ти послухаєш його слів? – вона викрикнула свої слова.

-          Так! – вигук остудив її істерику. – Емі, я йду у спальню. Ти зі мною?

Вона походила, щось обдумуючи, тоді підняла на нього свої великі зелені очі:

-          Чому ти так?

-          Так потрібно. – Він підійшов і спробував обійняти її, але жінка ухилилася від його обіймів і втупилася у вікно.

Він задув свічку на столі батька, полишивши розгардіяш на столі, узяв підсвічника у руки і заклично відкрив двері у темний коридор.

Страх залишитися самій у темряві однієї з кімнат підштовхнув Емі йти за ним до спальні.

Розділ 3.

-          Вона уже тут! – батько говорив серйозно і переконливо. – Ти маєш її зустріти.

Чоловік сидів перед ним у вітальні, топлячись у кріслі з високою спинкою. Звідти поблискували тільки його очі і ще виднілися худі руки на підколінниках.

-          Хто вона така? – задавав він питання, на яке уже і так знав відповідь.

-          Ноель, Сіра дівчинка, Та, що загубилася у Домі. – голос батька зі старечого ставав якимось свистячим, а у очах з’явився дивний блиск.

-          Чому? – на це питання він уже не знав відповіді.

-          Вона покаже шлях. Або уб’є тебе. – безжально правив своєї батько, без видимих емоцій у голосі.

-          Чому я? – запитав він безнадійно.

-          Я був у домі. Вона бачила мене. – Маска незворушності спала з батька і він схвильовано встав з крісла, опираючись на ціпок. – Вона Бачила мене. І ніде не сховатися від цього. І Вона прийде сюди. Ти маєш допомогти їй вийти

-          Чому б нам не втекти? – від жаху у нього на голові ворушилося волосся.

-          Ноель потребує твоєї допомоги і вона нас знайде, якщо спробуємо… – Батько різко поблід і упав назад у крісло, схопившись за серце, - Прошу! – вигукнув невідомо до кого, - Не зараз! Тільки не зараз! Не треба! – Він дивився сповненими жаху очима кудись за його спину.

Від нестямного батькового погляду і його рвучких, наповнених переляком жестів, волосся ставало дибки, ворушилося, немов би від видиху. Немов би…

Серце утекло у п’яти, коли він почав повільно обертатися. За ним стояла, убрана у пригнічено-сіре плаття…

***

-          Джордже! Джордже! – Емі волала так пронизливо, що аж вуха закладало.

Він розплющив очі, весь у липкому поті, з калатаючим серцем, намагаючись пригадати, що ж стояло за його спиною.

-          Джордже! – вона далі голосила на весь голос, а тоді бухнула нестримними риданнями.

Він усе ще ніяк не міг прийти до тями, насилу поворушив ногами, руками, покрутив головою. Тіло було його, ніким не контрольоване, тільки м’язи нили, як після тяжкого бігу.

Вона більше не кричала, але продовжувала лити сльози, скрутившись калачиком обабіч нього.

-          Я так не можу, я так не можу, - стиха шепотіла при цьому.

Він поворушив у роті язиком. Горлянка пересохла і наполегливо потребувала хоч краплі води.

-          Що, Емілі? – насилу шепнув, намагаючись підвестися.

Це вдалося з першого разу. Він обійняв дружину за плечі.

-          Що сталося? – ласкаво запитав її, хоч і самому хотілося вовком вити у цій задушливій атмосфері.

Як він міг не помітити, що у його колишній спальні буде так жарко, так нестерпно важко дихати це наповнене пилом нічне повітря. Захотілося зразу ж відкрити вікно, яке ще з дитинства було забите невідь-чого цвяхами. Батько так і не пояснив для чого він попросив проробити таке з усіма вікнами, що були у домі, крім сумнозвісного горища, на якому, здається, крім них з батьком ніхто не бував.

-          Скажи мені. – лагідно переконував він дружину.

Слина поступово зволожувала рота, тіло відходило від сну і поверталася певність у голосі.

-          В-воно. – видавила Емі і знову зайшлася риданнями.

Після цих слів він окинув поглядом стіни і стелю принишклої кімнати. Вони були незмінно зловісні у нічній темряві. Повний місяць не міг ніяк побитися крізь шар пилу і бруду на вікні, тому тільки слабке сяйво линуло від вікна, проте очі призвичаювалися.

-          Воно було на стелі… – промовила дружина.

А він і не помітив, як вона затихла і мовчки прислухалася до чогось.

-          Ти це про що? – йому мимохідь згадалися власні жахіття.

-          …І дивилося на мене своїми білими очима. – додала вона, немов би і не учувши запитання чоловіка.

-          Спокійно, - мовив він якомога жвавіше, - тобі це наснилося.

-          Ні, я ніяк не могла заснути. – продовжувала Емі, витискаючи з себе слова. – А ти уже лежав непорушно і тільки щось шепотів про те, що Вона близько.

Його знову пройняв холодний піт на цих словах.

-          Я справді таке казав?

-          А я все крутилася і сон ніяк не йшов, - продовжувала дружина, ігноруючи йогошепотіння, або не почувши, - Відвернулася на мить до стіни, а тоді відчула на собі цей погляд. Воно сиділо на стелі і утупило свої баньки у мене. І я не могла відвести погляду, а тоді закричала і воно звіялося. – Вона видихнула з полегшею, довівши тяжке пояснення до кінця.

-          Як, - він ковтнув слину, - Як воно виглядало?

-          Я бачила тільки білі очі і чорні цяточки замість зіниць. І…

Вона підвелася і сіла у ліжку. Він сів поряд, удивляючись у це до болю знайоме обличчя зі сплутаним від безсоння волоссям. Емі мовчала, і ніхто не поспішав порушити тишу.

-          …І, здається, воно було злякане. – сказала нарешті вона і глянула на Джорджа. – Воно було злякане. – повторила, очікуючи його реакції.

«Вона уже тут. Ти маєш Її зустріти.» - У голові закрутилися слова батька зі сну. – «Ти маєш Її зустріти.»

Майже механічно він узявся шукати ногами свої тапки, щоб вийти з кімнати.

-          Куди ти? – Запитала вона злякано. – Не полишай мене саму. А раптом Це повернеться?

-          Мені треба усе перевірити, - Бовкнув перше що спало на думку.

-          Що там перевіряти. Залишаймося тут і уранці поїдемо звідси. – продовжувала просити вона. – Не виходи з кімнати.

Він глянув на годинник, поряд на нічному столику. Якогось дива у цій майже темряві було видно стрілки. Була за п’ять хвилин друга ночі.

-          Я маю йти. – терпляче пояснив він.

-          Тобто маєш. Ти нічого такого не маєш робити. – Її голос істерично підвищився.

-          Для цього ми й залишилися у Домі.

-          Для чого цього?

-          Я маю зустріти одну Дівчинку.

-          Яка ще дівчинка о другій ночі? – Емі набрала обуреного вигляду, намагаючись утримати контроль над ситуацією, хоча її безтямний погляд і ледь помітна дрож руйнували усю картину.

-          Її звати Ноель. – Він глянув у вічі дружині. – І вона загубилася у Домі дуже давно. І я можу допомогти їй вибратися. Не намагайся зрозуміти, але це місія покладена на мене татом. І я виконаю те, заради чого він жив і ростив мене.

-          Ти повернешся? – тихо запитала вона, здавшись.

-          Обіцяю. – Він уже накинув на себе нічний халат і підійшов по рипучій підлозі до дверей. – І знай, Воно більше не повернеться.

-          Я люблю тебе! – вигукнула вона, але Джордж уже зник за дверима.

***

Мить вона сиділа у тиші у цьому величезному ліжку. А тоді щось надумавши, заходилася й собі натягати халата. Тоді запалила сірника, засвітила свічку, що стояла на нічному столику і також підійшла до дверей. За ними був пустий коридор.

-          Джордже? – шепнула вона у темряву, що неохоче розсіювалася під натиском вогню свічки.

Вона закрила за собою двері і тут же коридором пронісся подув вітерцю, яким нахабно намагався задути свічку, але полум’я втрималося.

-          Звідкіля тут вітер? – Шепнула вона здивовано сама до себе і гукнула гучніше – Джордже!

Тиша. До дрижаків мертвотна тиша. Не чулося взагалі нічого, так ніби звуки і не знали, що у цей дім варто заходити хоч зрідка.

-          Джордже! Джордже, де ти! – слова зірвалися і обпали. Не було ні відлуння і ні відповіді на її крики .

Вона вибрала коридор праворуч, звідкіля полинув цей чудний порив вітру.

-          Джордже! – Гукнула ще раз, з повною безнадією.

Страху чомусь не було, хоча Емі спиною відчувала, як змикається за нею темрява і що ходу назад уже не буде, але вона продовжувала іти, намагаючись досягти кінця коридору, який над диво тягнувся і тягнувся. Обабіч були різні двері, але усі вони були замкнені, а з-за деяких, при торсанні дверної клямки долинали дуже чудні звуки, що змушували жінку рухатися швидше. Це було пошкрябування у відповідь, повискування, шипіння, утробне ревіння, дзвін розбитого скла. Раз, навіть, почулося ридання, яке саме затихло у глибинах кімнати.

Ще за одними дверима лунав голос:

-          Це якась помилка. Я не маю тут бути – це була якась юна істота жіночої статі, що вимовляла слова з милим пом’якшенням, хоча у голосі й бринів безпросвітній жах. – Випустіть мене. Я уже не тікатиму. Тітонько! Рятуйте! Рятуйте  хоч хтось, вона уже близько.

Емі не стала затримуватися біля цих дверей, хоча і намагалася їх відчинити, але вони не піддалися, як й інші. Дівчина у кімнаті, здавалося, навіть не помітила спроби їй допомогти і продовжувала голосити, закликаючи на допомогу.

Її вигуки затихли у далині, розчинилися у темряві.

Емілі дійшла до краю коридору і опинилася знову на розходженні коридору надвоє. Знову вона узяла праворуч. Тепер обабіч не було нічогісінько, тільки гола стіна. Перед жінкою виринули з темряви двері. Далі не було ходу, залишалося відкривати їх. Замка там теж не було, тому дверна ручка клацнула і двері відчинилися. За ними була ще одна дитяча кімната з широким ліжком і купкою сірих у темряві іграшок. Біля вікна, яке теж ніяк не могло повністю влити у кімнату місячне сяйво, стояла низенька постать, спиною до дверей. У неї було довге зачесане волосся, що спадало до пояса і ошатна сіра сукенка. На ногах були туфельки, також сірого кольору.

Емі хотіла відступити і тихо вийти, але темрява підштовхнула її і двері, скрипнувши, зачинилися. Панікуючи, вона спробувала прочинити їх, але це було намарне. Їй залишалося тільки підійти до дівчинки.

-          Ти – Ноель? – запитала вона, намагаючись позбутися дрижання у голосі.

Ледь помітний кивок голови від дівчинки і знову мовчанка.

Емі підійшла ближче, ще ближче, попри страх, що все намагався скувати її тіло. У вікні мелькали якісь тіні, які прикували погляд дівчинки. Жінка теж звернула погляд до вікна.

За вікном розгорталася битва. Одні тіні наступали а інші уперто боролися за кожен клапоть землі. І усе це було у тиші.

Емі й не помітила, як стала поряд дівчинки, але, чомусь, не було бажання заглядати їй в лице, а тільки слідкувати за перебігом битви, так ніби від того залежало її життя.

І тут жінка відчула ще один подув вітру. Ноель стояла уже позаду неї. Тільки Емілі почала обертатися, як вона уперлася малими ручками у її тіло і підштовхнула до краю вікна. Але жінка не відчула опору скла, а тільки перехилилася у вікно і почала падати, падати, кудись у зелену гущавину, як вона розгледіла тільки мельком. А тоді різко наскочила земля і вона знепритомніла, а підсвічник відкотився кудись у сторону, хоча свічка дивом не загасла…

Розділ 4.

-          Де ти? – промовив він у темряву. – Де ж ти?

Вона мовчала, насміхаючись над його спробами щось тут відшукати. Коридори петляли і двоїлися, але за дверима жодної з кімнат не було Ноель.

Час від часу на свічку налітав порив вітру, який уперто намагався задути слабкий пломінець, що не давав загубитися у Домі.

-          Ноель! – вигукнув Джордж врешті-решт. – ДЕ тебе чорти носять? Виходь, Ноель! Ти мене чуєш?

Його крик зринув і безсило ляпнувся десь поряд. У цих коридорах зовсім не було відлуння. Темрява, здавалося, потопила у собі усі можливі і неможливі звуки.

Він кинувся рвучко бігти по коридорі, не намагаючись тепер заглянути за кожні двері, що траплялися йому на шляху. А навіщо це? Джордж раптом зрозумів, що Ноелі там бути не може. Він намагався упізнати місце, де знаходиться, але вночі усе було викривлене, крім того, від бігу свічка горіла ледь-ледь.

-          Допоможи мені. – У розпачі вигукнув він.

Тепер слова швидко покотилися коридором і темрява мовби відступила від цього гуку.

Він ішов уперед і поступово починав розуміти, де знаходиться. На стінах замелькали портрети і ось Джордж вийшов до сходів на перший поверх. Він спустився у передпокій і на мить зупинився. Вхідні двері були прочинені, з-за них лилося чисте місячне проміння. Це й притягнуло його погляд: Дім давав можливість піти. Щільність темряви відчувалася майже фізично. Вона давила і підштовхувала до дверей.

«Геть. Геть…» - прошелестів у глибинах коридорів далекий крик, - «Я вам не дамся. Я знайду вихід…»

Дім спокушував. Дім просив. Дім чогось боявся. Але чого?

Джордж рвучко повернувся до дверей спиною і попрямував знайомим переходом до дальньої спальні. За ним почувся протяжний рип і різкий грюкіт. Виходу більше не існувало і Дім про це нагадав. Залишалося йти вперед.

Мимовільним спогадом у голові зринула Емі. Вона залишилася там, у темряві, сам-на-сам з Домом. Але, його завдання надто небезпечне, щоб брати її з собою. Тільки б не вийшла з кімнати і залишалася у ліжку і він до неї повернеться. Тільки Джордж про це подумав і тут же застогнав від раптового здогаду. Як же він міг забути характер своєї дружини, нехай вони і побралися кілька років тому. Але, вона вже точно не залишиться бездіяльною.

-          І Дім її проковтне… - долинув шепіт з-за дверей, повз які він проходив.

Це було так несподівано, так страшно, що Джордж заледве не впустив свічку.

-          Що? – запитав він з ледь помітним дрижанням у голосі і присів біля замкової шпарини отих дверей.

-          І Дім її проковтне! – повторив голос. Він був подібний на людський, але за дверима чулося нетерпляче шамотіння, порохкування і шкряботіння. – Випусти мене і я допоможу її знайти. Я найкращий у ловах людський тіл.

Джордж підвівся і рушив далі, не намагаючись відкрити двері.

-          Я найкращий у ловах людських тіл! – кричала услід йому ця істота. – Тільки допоможи мені знайти вихід

У Домі знову щось непомітно змінилося. Шкіра чоловіка вкрилася сиротами невідь від чого. Він продовжував рухатися далі.

-          Ти тут сам? – з-за інших дверей долинув спокійний жіночий голос

Джордж на мить зупинився, прислухаючись, але продовження не послідувало. Кімната зберігала мовчанку, тому він пішов далі.

Ось і потрібні двері. За ними ховалася до банальності тиха кімната. У ній нічого не змінилося з того часу, як маленький хлопчик зайшов сюди і заліз на горище. Ліжко, стіл, комод, люстро, вікно, шафу і портьєри вкривав масивний шар пилюки. На килимі її теж назбиралося предостатньо. Було таке відчуття, ніби після того випадку батько закрив цю кімнату або заборонив у неї заходити. І тут усе застигло. Усе було незмінне.

Погляд Джорджа шукав знак на підлозі і таки знайшов. Це були сліди невеличких черевичків, що залишили смужку у пилюці. І ця доріжка слідів вела до шафи, чи б то пак, за шафу.

Він не помилився, раз Ноель немає у Домі, значить вона на горищі. Він легко відсунув кут шафи, щоб зробити прохід достатньо широким для себе і подерся вузькими східцями вверх, зачіпаючи плечима стіни. Підсвічник у руці заважав, тому його довелося залишити і рухатися у темряві, але тут і так не було ймовірності звернути не туди.

Ось попереду розлилося дивне багряне світло і чоловік нарешті вихопився на горище. У примарних сутінках завали речей стали більші, але й зловісніші. Тут пододалося поламаної зброї, черепів, рваного одягу, кілька амулетів, золотих монет, поржавілих ключів і пара шкіряних чобіт доводі дивної форм. Багрянець, що давав змогу обходитися без свічки, лився з вікна. Він обережно підійшов до нього, намагаючись не рушити оті завали предметів, легко долаючи шлях поміж них.

І ось очам відкрився новий краєвид.

Дім тепер стояв не посеред лавової пустелі, а серед поля. Нависало розповніле багряне сонце, засліплене пожарами, освітлюючи і Дім і велетенське поле бою навколо.

Армії здається не помічали будинку поряд з собою. Вони завзято пустошили ряди один одного. Але…там були не тільки люди. Це була битва невідомих створінь, з тих, що зявляються у жахах і наркотичному маренні.  
Джордж мимоволі захопився перебігом бою. Люди програвали, прогиналися і починали відступати під ударами невідомих почвар.

-          Це уже було. – сказав голос поряд з ним.

Він був тихий і жалісливий водночас і належав маленькій сірій дівчинці. Джордж, не встигнувши сформувати якусь емоцію чи думку, зустрівся з нею поглядом.

Очі у Ноель теж були сірі, тільки білки незвично поблискували у цьому непевному світлі, шкіра бліда і одягнена вона була у довгу сіру сукенку.

-          Т-ти? – видихнув нарешті він, захлинувшись стрімкою хвилею страху, і відступивши кілька кроків.

-          Не бійся. Я не вбиватиму тебе. І Дім тебе не пожере. – знову мовила вона невинним дитячим голосом і раптом посуворішала, - Тільки нічого не зачіпай.

Останніх слів Джордж не розумів, аж поки, продовжуючи відступати, не наткнувся спиною на шафу, яка від поштовху відчинилася. Він злякано озирнувся, окинувши оком пусті нутрощі цієї старожитності, але зразу ж знову зустрівся поглядом з Ноель

-          Я ж казала. – вигукнула вона докірливо

Джордж ковтнув слину у пересохлому роті.

-          Чому нічого не зачіпати?

-          Бо Дім тебе поглине. – сумно сказала дівчинка.

-          Але ж він давав мені можливість піти.

-          Це був не Дім. Це була я. – з тією ж тихою зажурою відказала сіра дівчинка. – Батько не давав тобі права вибору, але я хотіла його тобі надати.

-          Я не скористався. – відказав він.

-          Але зробив тільки гірше. – сказала Сіра Дівчинка і, здається, у її голосі пролунав страх.

-          Чому? - Він підступив до неї і у тиші пролунав незвично різкий скрип підлоги.

-          Бачиш. – сказала Дівчинка, тепер з непідробним страхом. – Не ти маєш вивести мене з дому. Твій батько помилився. А усіх, хто намагаються порушити правила гостювання, Дім пожирає.

-          Ми ж все таки на Землі. – вхопився він за одну за одну з останніх ниточок. – Тато казав, що тут безпечніше. Що цей дім тільки подібний плануванням на Той.

-          Він збрехав. – відрізала Ноель. – У кожному світі є копія Дому. Інколи, кожна з копій може стати оригіналом. Джордже, ти уже не на Землі.

-          Де моя дружина? – запитав він безнадійно.

-          Я викинула її з дому.

-          Куди? З нею все в порядку.

-          Має бути. Її дочка зможе пройти Дім.

-          Дочка?

Ноель посміхнулася. Вперше, відколи вони стояли і говорили.

-          Джордже, твоя дружина була вагітна. Невже тобі не вистачило розуму помітити це і не привозити її у це місце?

-          Вона нічого мені…

Його слова перебило гучне скреготіння десь в глибинах гориша.

-          Часу немає. – перелякано сказала Ноель. – Вибач, але я маю тікати з горища.

-          А я?

Дівчинка була уже біля сходів униз і в востаннє зиркнула на свого співрозмовника.

-          А тебе поглине Дім.

Запала тиша. Якусь мить Джордж усвідомлював сказане, а тоді стрімголов кинувся до сходів униз і прислухався до гуків звідтіля. Знову тиша. Його слух намагався розрізнити кроки Ноель, але не було нічого.

Він спробував ще раз окинути поглядом горище, але… Шафа стояла за кілька кроків від нього посеред кімнати, хоча до того була приперта аж до стіни горища. Його пройняв мороз і чоловік стрімголов кинувся вниз.

Сходи жахливо рипіли під ногами, немов би він зараз розбудить увесь Дім, усі жахи, що ховаються за його зачиненими дверима.  Він опинився у отій найдальшій спальні. Пилюки тут уже не було. Усе виблискувало ретельною чистотою. Навіть вікна, які колись і вдень заледве сонце пропускали, зараз ловили місячне проміння, яке кидало химерні тіні гілляк дерев на килим. Тут унизу, за вікном, був уже інший світ: Дім оточений місячним садом. Чомусь Джорджеві знову захотілося виглянути з вікна. На гілляках дерев химерно виблискувало листя і… Між деревами шастали якісь невідомі зігнуті постаті, які, як за командою, враз завмерли і втупили свої баньки у вікно, з якого виглядав чоловік. Він відсахнувся і побіг до дверей, мимохідь кинувши погляд на килим. Тіні дерев складалися у силует голови. При виході його погляд знову метнувся до вікна і там, з-за скла на нього зирило прелюте обличчя якоїсь невідомої карги. Цього було достатньо, щоб чоловік зовсім утратив розум від переляку.
Він кинувся бігти заплутаними і темними коридорами і враз зупинився. Навколо нього була суцільна темрява. Дім змусив його вийти без свічки, яка залишилася десь там, позаду.

Навкруги знову запалала тиша і раптом за спиною Джорджа почулося тихе сопіння.

Він сахнувся вперед і впав на килим, що встеляв коридор.

-          А я ж казав, - проказав хтось з темряви, повільно, мовби щоб його краще зрозуміли, - Я ж казав, що є найкращим у ловлі людських тіл.

Джорджа сіпало від переляку.

-          І Дім відчинив мені двері…

15.03.2013.