в Першу. (подорож)

Уся подорож забрала тільки один день.

Дев’ята година ранку.

Під ногами рипів сніг, хоча повітря було терпимо-холодним. Барвистий шарф і шапка, щоб було весело і тепліше, осіння куртка, яку вдалося вдягнути зі словами «А там же сонце і я не змерзну». І, найголовніше, рюкзак, під зав’язку набитий книгами, їжею, одягом, різними неочікуваними дрібницями і прикріпленим до нього караматом. Його бралося щоб показати «Ось, я – самотній перехожий і їду здалека» Власне у рюкзаку речей було ще багато, але це мав бути рейд Івано-Франківськ-Тернопіль-Хмельницький-Вінниця-Умань-Одеса-Рівне. Тому мотлоху було на кілька днів подорожі і ще кілька подарунків на Новий рік знайомим у Вінниці, Одесі та Рівному.

Отож.

Край дороги довелося простояти тільки кілька хвилин. Майже одразу зупинилася автівка з якимось невеличким дядьком, що завзято курив цигарку.

-          Ну давай, залазь. – зразу ж сказав він, не намагаючись довідатися чи мені й справді до Івано-Франківська, - Ти ж, туристе, зараз і заблудитися можеш, а до міста недалеко.

Моє «Дякую» зустрілося його милостивим кивком голови і він зразу ж запитав звідкіля я уже так їду та ще й зимою. Тут довелося його розчарувати, бо, власне, подорож тільки розпочалася.

-          Тоді куди ти так на світанні зібрався?

Тепер уже можна було сказати щось цікавіше, проте він ніяк не хотів йняти віри мені подорожі. «Ти збираєшся за два дні добратися автостопом до Одеси щоб побачити море зимою?» - здивовано перепитував цей чоловік, який, либонь, уперше зустрічав подібного дивака, якому не сиділося під час зимових свят у теплі і спокої.

Довелося пояснити йому трохи інакше. Те, що там, у Одесі, мене чекають друзі було уже реалістичнішим поясненням і він заходився лякати мене незгодами дороги, раз у раз повторюючи: «Але, все ж тобі важко доведеться.» А тоді розпочав видавати мені цілий стос інформації про нещодавні нещасні випадки по всій Україні. Уперше зустрічав людину, яка так цікавилася подробицями вибухів, ДТП, пограбувань, вбивств і подавала усе це у формі «це все може очікувати тебе по дорозі у Одесу, тому уже співчуваю безнадійності твоєї мети». А тоді, коли ми уже в’їхали у місто, зайшла мова про його роботу. Виявляється він працював пожарником і почав тепер переповідати найефектніші подробиці його професії.

Ми були уже у центрі, коли йому потрібно було їхати у зовсім інший бік.

-          Ну, даси мені кілька гривень на цигарки. – сказав він байдуже, пригальмовуючи, щоб висадити мене.

У кишені було тільки дві сотні гривень, купюрами по п’ятдесят. І коли я йому це пояснив, чоловік зразу ж запропонував купити мені щось у дорогу і розміняти гроші щоб з ним розплатитися. І тут щось неймовірне стрелило мені в голову і я таки запропонував йому півсотні зі словами: «Ви - пожежник і у вас небезпечна професія». Чоловік миттю вхопився за цю мою фразу, погоджуючись і киваючи головою заховав у себе купюру і, заспокоївши совість, вирішив підвести мене аж до самого вокзалу, тепер уже голосніше бажаючи щасливої дороги, попри усі жахи, перелічені раніше.
Ми розпрощалися і він поспішив кудись у дуже піднесеному стані, а я попрошкував шукати місце де б можна було купити атлас автошляхів України і розмірковуючи, чи відчуваю жаль з приводу втрати такої суми. Виявляється жалю як такого не було. Моє бісове марнотрацтво розігралося на повну. Довелося пообіцяти собі, що так просто грошима уже не сипатиму і власне добиратимуся тільки стопом.

Після купівлі атласу прийшлося йти аж за місто, на трасу, щоб уже стопити по-справжньому, що попадеться. Ішов майже годину, але таки вибрався за остаточний край міста, де уже було доволі людно. Усі вони чекали автобуса або випадковий транспорт у бік Тернополя.
За пів години таки зупинив якийсь військовослужбовець, що мовчки підвіз до центру Тисмениці, не намагаючись зав’язати розмову, а потім так же мовчки повернув на військові частину.
У Тисмениці зупинив уже якийсь жвавий балакун, якому, на противагу, кортіло довідатися усе. І він заходився пояснювати, що ось треба аж на кільце, де точно їхатимуть тільки на Тернопіль, куди, власне, мені й було потрібно. А місце тут, у Тисмениці я обрав погане, тому що дальнобійники сюди не потрапляють, обираючи якраз згадане уже кільце.

Ми мчали коло п’ятнадцяти хвилин а довелося вдруге повторити свою мету і вислухати порцію запевнень, що це нереально і важко, особливо, зимою.

Проте він таки перейнявся моїм намаганням потрапити до Тернополя, пояснив де чекати транспорт, побажав удачі і зник вдалині. Це було щиро.

Йшла одинадцята година.

На кільці товпилося ще більше людей. Час від часу під’їжджали різноманітні машини, з яких виходили ще і ще. Це була, немов, неофіційна зупинка.
Тут довелося стояти майже дві години, бо наперед, майже на дорогу виходили нетерплячі жіночки, часто у супроводі мовчазних і пасивних чоловіків, і так завзято теліпали руками, що водії їм таки зупинялися. Розсипаючись люб’язностями вони їхали далі, а я усе стояв, знаючи, що ще не пора моєї автівки.

Час від часу зупинялися водії які запрошували до Тернополя, але усе ж знаходилися ті, хто натовпом сунув на виниклу можливість. Чомусь не хотілося їм уподібнюватися і змагатися за місце.

Нарешті якось кільце обезлюдніло. Стояло тільки п’ятеро людей. І ось на мікроавтобусі під’їхав сивочолий чоловік десь аж з-за Карпат. Відчувалося, що цей був моїм водієм. Їхали ми майже півтори години. Інші люди у глибині салону, я на передньому сидінні зі своїм рюкзаком. Мету знову довелося розповісти, але це, на диво, не викликало бурхливої реакції оточуючих. Вони завели кожен свою розмову і можна було насолоджуватися музикою чи спостерігати засніжені вершини пагорбів, повз які ми проїжджали, чи читати, чи просто спостерігати як перед тобою розгортається дорога.

Саме у тому мікроавтобусі стало мені нарешті зрозуміло у чому краса такого способу переміщення: люди, дорога, події, можливість несподіванок і дивовиж, дорога, краєвиди, знову дорога. Було тепло і спокійно, попри запевнення того, першого, що я добиратимуся дуже важко. Але, дорога тільки починалася, ми ще й з області не вибралися.

Люди виходили і заходили. Кожен давав водієві кілька купюр, а мені чомусь ставало совісно, що ось усі віддячують йому, а я іду безплатно. Хоча, він усе ж міг спробувати знати з мене гроші з дорогу про прибутті.

Під’їхали до Монастирийська. Водій тепер звернув увагу на мене. Люди у салоні заходилися пояснювати де у цьому місті ставати, щоб ловити машину до Тернополя. Водій не згадав про оплату коли ми прибули, чи то пам’ятаючи, що я зразу попередив про відсутність грошей, чи співчуваючи моїй далекій мандрівці.

Потрібно було пройти кілька десятків метрів і зупинитися біля автозаправної станції. Як завше, там стояли люди. Автівки мчали і ніхто не надумував зупинитися. Перевалило за третю годину дня. Сонце почало сідати. Кілька разів зупинялися водії, але усе їм було не туди, або хтось підходив раніше. Один раз біля мене зупинився чоловік на мікроавтобусі, що (Ура!) їхав прямо до Тернополя:

-          Але я автостопом.

-          А що таке, їхати цим автостопом?

-          Це ви мене підвозите до міста і я вам дякую.

-          Безплатно, значить підвожу? – він окинув мене поглядом.

-          Ну, так. Це ж ви зі своєї доброї волі вирішуєте зупинитися і підкинути когось.

-          Та я так розорюся, якщо булу підкидати усіх цих… Як їх?

-          Стопщиків.

-          Так. А якщо я не захочу підвести тебе а цих симпатичних дівчат? – він тицьнув пальцем на двох, які стояли і прислухалися до розмови.

-          Це ж ваш вибір.

-          Дівчата, ходіть сюди. Вам куди?

Цей теж не був моїм водієм.

Людей меншало. Знову зупинився мікроавтобус. Спочатку погляд вихоплював тільки худорлявого молодого чоловіка який їхав до Тернополя.

-          Але я автостопом.

-          А в нас тут, ніби, маленька дитина, - почав виправдовуватися водій, знайомий з моїм способом переміщення.

-          Та я тихо і акуратно. – і наполегливо сів на переднє сидіння, не бажаючи втрачати ще один шанс через людей, які хотіли заробити, підкинувши когось по дорозі.

-          Добре. Тільки в нас дитина і тому краще не кури.

-          Та я за здоровий спосіб життя. Знаєте, не курю і не п’ю. – сказав радісно. Це ж таки вдасться до темряви бути у Тернополі.

Але чоловіка не розтопив мій веселий настрій. Він був розчарований безплатністю мого перевезення.
На задньому сидіння сиділа його дружина і колихала дитину.

Через деякий час вони почали обмінюватися односкладними репліками, звикнувши до мене. Тоді заговорили активніше. Спробував почитати, але постійно відчував незрозумілу незручність через те, що когось розчарував і ост поряд люди, які вимушені робити добру справу.
Ми проїхали знайомі їм обом місця і мимоволі почали викликати цікавість своїми короткими репліками. Мої розпити їх заохотили і вони стали довірливіші. Минала година.

Чомусь захотілося їм віддячити, але не даючи грошей. У рюкзаку був примірник «Теплих історій до кави», який і так мав бути подарований комусь. Завжди люблю носити з собою якісь речі, що принесуть радість іншим. І от я завів мову про книги що б перевірити, що б їх могло сподобатися. Уперше жінка обізвалася до мене: «Коли ти кажеш про те, чи ми читаємо, маєш на увазі ці всякі різні буклетики, що розносять Свідки Єгови? Так? Хочеш нам щось запропонувати?» І якось несподівано вони завели між собою мову про релігійні конфесії, не дуже зважаючи на мене.

Потім вони переключилися на тему про горіхи, які продавали у Тернополі і зараз їхали це робити. Це, здається, було їхньою передноворічною роботою.  І перепирання з приводу ціни тримало ще майже пів години: «Знизив до чотирьох за кілограм», «А я думала що чотири і три.», «То що я йому зроблю», «У іншого продамо. Що тільки він один на ринку?».

Нарешті мене висадили на в’їзді у місто, спробували пояснити, як вибратися за місто, зрозуміли що це безнадійно з моїми знаннями Тернополя, попрощалися і зникли.

Довелося розпитувати людей, як добратися на об’їзну дорогу на Хмельницький, хоч уже сутеніло. І знову ж попався дуже запеклий чоловік, який навіть погодився поїхати зі мною, а то ще заблуджуся. Він весь час нервово курив цигарку, розмахував руками і усе намагався на пальцях показати куди і як. І ось ми стоїмо з ним, чекаємо міського автобуса, аж тут лунає:

-          Стопщик! Ей! Я можу підкинути. – говорив чоловік біля таксі.

Якось усі принципи про «Не сідай до незнайомих» забулися. І ось уже слухаю, як чоловік пояснює водієві, куди потім потрібно відвезти мене.

-          Я буду платити за таксі? У мене ж немає грошей. – обережно нагадую їм.

-          Ні, тут близько.  Вийду, а тебе до наступного повороту завезуть. Знаємо ми таких, без грошей. – Заходився запевняти цей несподіваний благодійник.

Ми на місці. За таксі чоловік розплатився, побажав щасливої дороги, куди б я не добирався і пішов по своїх справах.

На виїзді з міста знову ж натовп, який усе прибуває. Усім хочеться у бік Хмельницького. Уже вечоріє. Напруження розливається у повітрі.

Найближче до мене стоять чоловік у літах і немолода уже блондинка. Вони єдині серед цього збіговиська стоять і сміються, у той же час активно стоплячи транспорт.

-          Мені б тільки фуру. – раз у раз повторює жінка.

Я підходжу до них і зав’язується розмова. Зупиняється мікроавтобус і чоловік сідає у нього. Ми залишаємося вдвох і жінка починає розповідати про роботу на ринку і тут же переключається на те, що розрізняє номерні знаки, так як кожного дня так їздить зі свого міста до Тернополя на торги.

-          Ось їде на Одесу. – каже вона, тицяючи на фуру, що проїжджає повз.

Я схоплююся, але запізно.

-          Цей на Київ, - продовжує, але фура знову не зупиняється.

-          А ця на Хмельницький. – Тут і вона починає зупиняти їх.

Але марно. Ніхто з дальнобійників не мав бажання брати пасажирів. Біля натовпу зупиняються тільки легкові автомобілі і автобуси.

Ще одна автівка. Жінка неохоче підходить запитати, куди. Вона ж все таки хотіла фурою.

-          Цей міг би підійти тобі. Їде до Хмельницького.

Підбігаю до нього. Машину уже обступили люди і сідають у неї. Але для мене знаходиться місце. Усього нас четверо пасажирів: стара жінка, яка зразу ж береться підтримувати розмову з водієм, двоє студентів, з футбольного турніру і я. Ми троє сиділи на задньому сидінні. Студенти їхали з футбольного турніру і ніхто, крім них, не міг зрозуміти як можливий  футбол зимою, тому що за їхніми словами заважав саме сніг і турнір через те не відбувся. Це була логіка незрозумілого рівня.

До Хмельницького до двох сотень кілометрів. Надворі темніло, а я сидів, тихо гриз ковбасу з рюкзака, слухав музику, дрімав, слухав завзяте базікання старої не передньому сидінні і намагався скласти психологічну характеристику водія.

Якось під час розмови вияснилося, що водій не тільки до Хмельницького їде, а значно далі, аж до Вінниці, власне мені по дорозі.

Тепер прислухався до розмови ще детальніше. Мені ж з ним їхати ще плюс дві сотні кілометрів.

Спочатку вийшла жінка, а тоді розігрітий розмовами водій намагався сконтактувати з невдалими футболістами, але йому це ніяк не вдавалося.

Вони вийшли. Заплатили. Сів я на переднє сидіння і розпочалася наша двогодинна безперервна розмова про все на світі.

Цей чоловік був найцікавішим сусідом про дорозі за цей день. Йому єдиному з усіх водіїв, що траплялися раніше, я пообіцяв, що напишу про нього, як частину моєї подорожі. Після цього чоловік кілька разів перепитувався чи я не жартую. Власне це виконання моєї обіцянки.

Він сам з Вінниці. Має двох дітей дружину. Працювати почав з сімнадцяти. «А як інакше було прожити на світі, якщо в університеті хотіли великого хабаря, а тому ми, хлопці з села ніяк не мали шансу на гідну освіту. Довелося стати будівельником»
Тоді мова зайшла і про саму Вінницю.

-          Правда, що ваш мер дбає про місто і тому люди його люблять?

-          Власне, так. Ну, так, він єврей, але стільки доброго зробив.

( У справедливості цих слів довелося переконатися на власні очі. Місто шикарне як вночі так і вдень. Це все ще Україна, але Україна не зажебрана і обдерта, а така, яка намагається постати у всій можливі красі)

Він працював на фабриці «Рошен».

-          Думаєш, чому у нас нічого не робиться? Ось класичний приклад: у нас був дуже садистичний начальник цеху. Ми надумали його скинути. Домовилися усім цехом (100 чоловік) іти до директора. У той день прийшло нас заледве двадцять. Ось так українці люблять проводити межу між словом і ділом.

Тоді ми зупинялися тільки один раз. Він пригостив мене кавою за свій рахунок, не намагаючись потім прийняти гроші, вірячи, що мені вони потрібні для довгої подорожі в Одесу.

Власне за ті дві години не було такого, про що ми б не говорили. Подорож пролетіла непомітно з цікавою людиною. Ось уже Вінниця, залита вечірніми гірляндами, усе ж переддень нового року. 
Одна довга вулиця від в’їзду у місто і аж до залізничного вокзалу.

Він проїхався нею і висадив на вокзалі, побажав щасливої дороги і потім ще спостерігав, чи я доберуся через кілька смуг автомобільних шляхів до входу на вокзал.

Власне у Вінниці я розраховував переночувати і вранці з вокзалу уже шукати дорогу на Умань. Але, оцінивши реально свої шанси до 31 грудня вернутися у Рівне (це був вечір 29), відкинув мету подорожі. Завтра доведеться повертатися. Але це буде уже інша історія.

Тоді такий поворот справ.

-          Алло, Марко, угадай де я зараз…

Через п’ять хвилин.

-          Давай, СуперВасиль, я приїду і покажу тобі місто.

-          А переночувати справді ніде?

-          Ну, у нас зовсім немає місця. Тому я трохи пройдуся з тобою, а тоді уже поїду до дому. Хочу тебе побачити.

Через десять хвилин.

-          СуперВасиль, ти де. Я іду тобі назустріч. Ми тут трохи погуляємо, побачимо нічне місто, а тоді поїдемо додому ночувати.

29 січня 2013