-
Ай!
– Скрикнула якась дівчина пронизливим голосом.
Це відволікло його. Так, можливо
було призвичаїтися до рівномірного і доволі набридливого шуму людських мас, тут
у Центральній бібліотеці, але… Звук пролунав майже як постріл: голосно,
непередбачено.
Хоча він уже почав себе картати,
але таки відірвався від книги. Хемінгуєй самотньою плямою залишився на столі.
Він підійшов ближче, намагаючись,
ще не знаючи ситуації,використати свою вичитану ввічливість і якимось чином
допомогти. Не любов до людей рухала ним: навколо дівчини що кричала уже
зібрався невеличкий натовп спостерігачів, які й без того своїми вигуками
дратували його.
Якомога спокійніше і ввічливіше
він почав роштовхуватися через цю нетривку людську масу, з огидою вдихаючи
доволі таки відчутний сморід поту і немитих тіл.
«Свині. І що ж вони в бібліотеці
забули» - закрутилася пластинкою гнівна думка.
І ось перед ним якесь чорноволосе
дівча, з тих, що вдягаються так, щоб показати все, чим їх нагородила
матінка-природа. Коло цього чуда уже схилилися 2 чоловіків, що галантно
намагалися якось вислужитися. Хоча, напевне, дівчина не помічала відвертого
бажання в їхніх очах. Вона тепер уже не кричала а тільки томно стогнала, щось
шепочучи то одному, то другому. Принаймні, таке здалося йому зі сторони.
-
Отож,
панно! – сам дивуючись зі своєї недоречної ввічливості сказав він. – Що з вами
сталося?
Її оцінюючий погляд ковзнув по
стримано вбраній фігурі: сіра сорочка, чорні штани, туфлі, окуляри, розпатлана
чуприна сонячного кольору. Напевне, він їй сподобався, бо відвернувшись від
своїх двох кавалерів, сказала до нього:
-
Бачте,
пане Іване («А. Вона уважна. Мало хто помічає, що на ньому зовсім крихітний
напис, де повідомляється, що це
працівник бібліотеки»), я тут випадково відчула раптове запаморочення.
Ці джентльмени люб’язно принесли мені води і зараз віднесуть мене на свіже
повітря.
І усміхнулася однією зі своїх
найбільш вбивчих посмішок. Її груди заколивалися, від невипадкового поруху.
Чомусь це якраз доконало його
огиду. Коли ще йшов сюди, то думав, що це щось дійсно серйозне, а тут знову
чергова безглузда вистава.
«Чому б їм не позабиратися усім
звідси, покинути храм тиші і науки, не заважаючи справжнім поціновувачам
літератури?» - ця думка уже не була злою. Це було радше безсилля. Що ж він
зуміє втнути супроти цієї маси. Не можна ж накинутися на них з кулаками.
У ці секундні роздуми увірвалося
чиєсь плямкання. Підвів очі – перед ними якийсь жирдяй вирішив скористатися
ситуацією і тепер поспішно але незграбно наминав хот-дог. Ось згусток майонезу
упав на підлогу – чисту, блискучу підлогу бібліотеки.
Непомітно пауза затягнулася.
-
Отже,
- він нарешті помітив, що доволі безглуздо стоїть і мовчить, - Якщо ви
відчуваєте себе в силі, то попрошу покинути бібліотеку, щоб не заважати
читачам.
Ця брюнетка зразу навіть не
зрозуміла, що її делікатно послали. Усе ж її обличчя вкрила посмішка (а що ще
їй залишалося) і вона підвелася, підтримувана з двох боків чоловіками. Тепер
він точно знав, що не помилився: вона забула про свою роль, надто швидко і
впевнено ставши на ноги і пересуваючись до виходу.
Натовп як на зло ще досі
залишався, невідомо
чого чекаючи. Вони почали розходитися, але надто повільно. Це його дратувало:
ніяк не можна було повернутися до книги, якщо тут багатоголове шумне
чудовисько.
-
Василю,
твоя машина знову попала в аварію! Тут така катастрофа, що це повний! – знову
жіночий голос брутально різонув його вуха.
Кричала ще одна дівчина від
дверей. Тепер він направився до неї, уже таки дійсно злий.
Як не дивно він не був один.
Натовп також з ентузіазмом кинувся дивитися на біди Василя. Ці люди піднесли
його до дівчини, яка сама не думала нікуди виходити і спокійно чекала чогось,
зиркаючи на нього.
-
В-ви!
– перша його фраза їй.
Поріч неширокі двері бібліотеки
якраз виплеснули залишки маси.
-
Вибачте,
що я вас роздратувала. – надто мелодійний голос, чи то йому так здалося.
Її довге, біле плаття було
сміливим розчерком у неглибоких сутінках бібліотеки.
-
Отже,
ви напевне знали що тишу заборонено порушувати! – «І чому це його злість
випаровується? »
-
Там
же немає ніякого Василя. – Її посмішка. – Як же легко керувати натовпом.
Тепер він уже таки зрозумів і з
тривогою зиркнув на двері: ніхто з них не вернувся.
Тоді вдячний погляд на дівчину.
-
Я
ж не відрекомендувалася, - похопилась, кинувши спостерігати за його реакцією, -
Мене зовуть Марія.
-
Я
– Іван. – Для нього це було дуже дивно, отак стояти і знайомитися з дівчиною,
тим більше у його бібліотеці і ще ж після такого інциденту..
-
Бачте,
я тут вперше. – Який же пронизливий її погляд. – Ви я бачу працівник. Отже
послуга за послугу?
-
Ви
хочете екскурсії по бібліотеці?
-
А
що в цьому такого. Здається, я ще сюди повернуся. Отже потрібно орієнтуватися у
розміщені стелажів. Чи ви так не вважаєте?
Він розгублений. Вперше хтось
просить екскурсії по його місцю роботи. Але ж як відмовити тій, хто так
делікатно і трохи голосно викинула звідси натовп.
-
Добре.
Добре. Панно Маріє. – «Чому я так невпевнено говорю»
Дівчина підбадьорливо
усміхнулася. Він задивився на це жовтогаряче волосся. Перевів погляд на її очі
і раптом помітив рум’янець зашаріння.
«Вона так само невпевнено себе
почуває». Це ж додало йому впевненості. У себе вдома і боятися представити
його?
-
Отож,
тут, біля входу, як ви бачите, панно Маріє, у нас відділ… - полилася його
впевнена досвідчена промова для однієї людини.
Дівчина вже впевненіше рушила
вглиб бібліотеки, з радісною посмішкою на обличчі.
