Яблунька (оповідання)

За вікном розгулялося щось неймовірне. Раз за разом вітер намагався зірвати гілля з дерев, підняти у повітря всю пилюку, заглушити всі інші звуки, розбити це тендітне вікно. І коли йому це не вдавалося, тоді він заходився якомога дужче бити по зтерзаній землі дощем, і, здається, навіть снігом. Тут уже не говорилося про листя на деревах. Тепер воно здавалося далеким феноменом. Безживне гілля немов би також почало підігрувати вітру і намагалося дістати до вікна. Оця дружелюбна яблуня, що колись, там, на весні, радувала око своїм цвітом, зараз же загрозливо била, шкряботіла, стукала, заглядала у це, здавалося, уже приречене вікно. Другий поверх. Сутінки дня.

-          Вона не хоче цього? – запитав голос.

Це був доволі худорлявий хлопець, років десь так 14. Русява розпатлана чуприна, яскраво-жовтий джемпер на ньому і решта тіла схована під ковдрою. Він уже не намагається заснути. Цей постійний грюкіт.

-          Ні, воно просто подумало, що це барабан. Так, я думаю, це вже барабан. – Знову подає він голос.

Говорить хлопець до когось у темному кутку кімнати, біля полупаної часом і необережним ставленням шафи.

Його співрозмовник мовчить.

-          Так, - трохи згодом знову подає голос цей хлопець, - Я не просив. Ну і хай. Це ж тільки день. Буря не триватиме вічно. Не потрібно цього.

Хлопець дістає з шухлядки коло його ліжка зошита. Сутінкове світло освітлює процес гортання сторінок. Ліжко присунуте впритул до вікна і очі раз по разу підводяться, щоб нагадати пам'яті про буйство стихії.

Ось руки знаходять потрібну сторінку. Сутінки вихоплюють ще й посмішку.

-          Бачиш, - знову хлопець порушує тишу, - я ж передбачив це все.

Він заклично манить свого співбесідника до ліжка і показує на запис за 28 квітня.

«Батько знову прийшов сердитий. Перше що, напевне, впало йому в вічі була яблунька. Вона наважилася вирости занадто близько до дому. Занадто нахабно просовувала віти ближче до мого вікна.

Знову він хоче її зрубати.

Знову ми з ним посварилися. Таки я його відмовив. Ну і хай вона затуляє більшу частину краєвиду за вікном, але ж я спостерігаю за її життям.

Як же зараз просто відчинити вікно і торкнутися цих тендітних у своїй свіжості пелюсток. І цей цвіт все ж через декілька днів загине під ударами вітру. А потім кожна буря нагадуватиме про яблуню.»

-          Тепер бачиш? – з торжеством сказав хлопець. – Я ж врятував її. Тепер вона просто весь час хоче побачити мене.

Співрозмовник напевне недовірливо похитав головою, бо чому ж тоді прозвучали наступні слова:

-          Ні, вітер не лихий. Повір, він не хоче нічого прикрого. Просто саме восени у вітру народжуються діти і вони вчаться літати. Ці, здавалося б невинні вітерці, насправді на своєму сході мають якраз найбільше бездумної сили. От тому інколи заплутуються у гіллі дерев і термосять ним що є сили.

Ця невеличка промова збила слухача з пантелику і він повернувся у куток. Там уже сиротливо чекав на нього невеличкий шкільний стілець. Цей самий стілець мама випросила у школі, щоб хлопець почувався, немов би й справді там знаходиться.

І ось, цей шкільний атрибут, разом з партою, що стояла там же у кутку біля шафи, тепер чомусь привертали увагу хлопця.

-          Знаєш, - знову до свого співрозмовника, - Таки справді краще писати за партою. Я думаю, це все ж краще ніж валятися у ліжку. Для чого ж тоді вони придумали парти, якщо б за ними не було зручно сидіти.

Ніч уже майже вступила у свої володіння. Білизна зошита тепер була тільки слабким відблиском. Сама постать і хлопця і його мовчазного співрозмовника ховалися у темряві. Вікно ж повільно і підступно припорошував дощ. Зникали усі присмеркові краєвиди.

-          Глянь, я уже не бачу дороги й інших дерев, - сумно сказав хлопець і знову замовк.

«Кланк! Хрррип! Шшшшур!» - продовжувало дерево вибивати ритм.

-          А ти знаєш, що воно співає?

Співрозмовник подивований, адже він не знав, що дерево уміє співати і, взагалі, говорити.

-          Так ти що ж не чуєш?

Після цих слів хлопець знову примовк і прислухався. Ось слух його вже більш чітко ловить завивання вітру серед сумного й сонного гілля яблуні.

-          Так, я про це. Це ж не вітер. Уяви собі, це таки не вітер. Це ж бо колискова. – обличчя хлопця після цих слів осяюється радістю, хоча ніч і ховає цю посмішку.

Йому хочеться вірити, що це таки колискова яблуньки для нього.

-          Це ж бо їй просто сумно, що у неї тепер немає зеленого одягу, та й золотого і багряного також, - задумливо.

На мить йому стало соромно за те дерево за вікном, що стоїть нічим не прикрившись поблизу дороги. Тоді на зміну прийшов жаль:

-          Бачиш, - до співрозмовника, - Бідолаха. Вона ж там замерзає і не каже про це. Ні, вона і на барабані вибиває і співає мені колискову.

Тепер це вже не тільки посмішка. Очі, там у темряві, зволожуються. Ніч прикриває його від співрозмовника. Той таки не знає, що хлопець ось так плаче. Йому жаль і водночас дуже радісно.

-          Моя яблунько, - Тихо, тільки для себе і дерева за вікном.

Майже спонтанно хлопець пробує розчепити защіпку на вікні, щоб доторкнутися до гілок. Чому ні дощ ні сильний вітер не хвилюють зараз його.

Це важке завдання. Защіпка розміщена так, що йому прийшлося б встати, щоб дотягнутися до неї. Чи не вперше за сьогоднішній день він ненавидить ті худі палички, що відказали йому ще в ранньому дитинстві.

Все безглуздо і нездійсненно.

-          Чи це не навмисно вони розмістили її так високо? – тепер він говорить вже не до співрозмовника а до дерева.

Гілок уже майже не видно за пеленою дощу і темряви, але він чує, що вони десь там. Яблуня завжди поруч.

Так він на мить завмирає, прижавшись до холодної шиби і намагаючись побути ближче до свого дерева.

-          Можна я буду називати тебе своїм деревом? – запитав він

Яблунька  не встигло відповісти і чомусь з дикою поспішністю розчинилося в темряві.

Очі хлопцю жорстоко різонуло світло. Шум.

-          Сергійку! Ти як? – голос мами.

-          І чому Едісон придумав електрику?

Це питання, отак раптово збило з мами весь примарно гарний настрій. Вона не дуже жалувала свого наймолодшого.

Жінка зиркнула в куток, до парти, стільця і шафи. Хлопець також глянув туди.

-          О, ні. Його зараз немає. Він уже пішов. – довірливо повідомив він матері.

Це нагнало на чоло жінки ще декілька похмурих зморшок.

-          Я ж тобі казала, що тут нікого не було. І не існує того хлопця, про якого ти говориш. – Чомусь швидко і зло відповіла жінка.

В якийсь момент хлопець захотів показати їй ще одного свого друга. Але чомусь злякався. Зараз яблунька була десь так далеко і йому стало сумно.

Тиша порушував тільки рев вітру, там за вікном.

Жінка марно чекала якоїсь реакції на свої слова, а тоді сказала:

-          Ось, тут твої пігулки.

Хлопець тепер зиркнув на її руку де була різнокольорова купка. Ну звісно, а він ще ж гадав, чому це мамі так закортіло побачити його, а це тільки пігулки.

В іншій руці мама тримала шприц.

-          Мам. Не треба.

Жінка ігноруючи його слова підійшла ближче.

Як же нестерпно довго він ковтав цю купку. Як міг розтягував час, але врешті-решт жінці ввірвався терпець. Вона порушила тишу своїм різким окриком.

-          Що це за укол? – запитав, лежачи уже на животі.

-          Нове лікарство. Воно називається снодійне.

Чому це назва така страшна.

-          Ось, зараз ти заснеш.

Ось, чому його злякало це лікарство.

Світло погасло. Жінка на мить затрималася у дверях, роздумуючи, чи побажати сину спокійної ночі, але нічого не сказала.

-          Де ти? – швидко шепотів він лежачи на животі.

І чому це віки так швидко наливаються тяжкістю.

-          Я не хочу снодійного. Я не хочу спати зараз, тут. Хочу слухати твої колискові.

Сльози знову бризнули з очей, але тепер не щасливі.

-          Ти там? – безнадійно, заплакано.

-          Я ж вірю, що ти там. Яблунько? Ти там? Я не бачу тебе.

Тіло дуже швидко ставало таким важким. Останнім зусиллям він підвів руку до вікна. Вона наштовхнулася на холод шиби.

І вітер чомусь притих. Де ж це й барабан подівся.

-          Т-ти. Поможи! – це вже знову до кутка з стільцем.

Постать звідти підвелася і рушила до вікна, чи це йому так здалося?
Сон майже намертво склепив повіки.

Він уже не чув, як клацнуло, розчиняючись вікно, не бачив, як тихо і обережно у нього заглядає-залізає мокре гілля…