В дорозі до дому (оповідання)

Він взяв у руки книжку. Автор - Дземен. Якась проза. Погляд вихопив з тексту кілька слів: «… тоді Мандрівник сказав…». Відклавши книжку, повернувся до одногрупника і знову пішов з ним по місту.

-          То знаєш де найсмачніша кава у Франику? – продовжив той почату розмову.

-          То де ж?

-          Та ось, у цій пиріжковій. Просто розумієш вона як домашня.

-          Домашню я сам вдома роблю.

-          Ну, вона не посипана всякими вершками. Там немає зверху вафляних трубочок і вона не посипана шоколадом. Просто кава з молоком.

-          Але все одно у мене тільки 15 гривень.

-          так вона до 4 якраз і коштує. То може й мені купиш.

-          Ні. Обійдешся. Ти ж ще попередній борг не віддав.

-          Ну, добре, добре. Йди сам.

Вони підійшли до відчинених дверей «Пиріжкової».

-          Тоді я, напевне, йду додому.

-          Добре. Бувай.

У кафе майже немає відвідувачів. Зовсім немає пиріжків. Він замовив тільки чашечку кави і, не намагаючись знайти чистий столик, сів за найближчий – захаращений пудрою, блюдцями, серветками, чашечками з недопитою кавою.

Швидко випив ледь обпікаючий світло-коричневий напій. Вона не була такою особливою, ця кава.
Таку ж нашвидкуруч готували їм колись у лікарні, варили у масивних баняках, а те, що залишалося, розігрівали наступного ранку. Така мутна і блякла рідина, тільки що гаряча.
«Може б написати якийсь відгук про станіславівські кавярні?» - подумав він, але швидко відкинув цю стихійну думку.

Знову рух вперед, геть з кафе, туди на останній автобус. У загуслих стінках погляд шпарко вихопив напис на вітрині «Коли як не тепер?». І підручник мови, що прогризений хробаками.

Затихлі алеї і вулички. Народ, хоч яким він був різношерстим, у цей час сидів з дива тихо і тільки ледь чутно лунали кинуті кимось фрази.
Ось і дорога. Ту уже різкий гамір поспішних жовтобоких автобусів і лискучі вікна чорних автівок.
І, пробираючись поміж люд, що стояв на зупинці, ти побачив краєм ока її.

-          Добрий вечір! - мозок спрацював майже на автоматі.

Його викладачка з кількох економічних дисциплін, уже похила, але з біса шпарка бабуся, що тягла на автобус внука, таки почула і озирнулася.

-          О. Доброго вечора… - решта слів, якщо й такі були, потонули у шумі відстаней.

Ця зустріч розвеселила його. Точніше те, що його фразу почули.
Він ішов і посміхався насупленим обличчям і опущеним потилицям.
Біля його автобуса зібрався різношерстий сільський натовп. Усі сидячі місця були уже зайняті.  Тоді він підступив під невеличку залізну огорожку на вулиці і, повісивши на неї портфель, досягнув книжку.
Занурився поволі у вир кавової історії. Люди поблизу пили, лаялися, диміли цигарками, але він усе глибше і глибше поринав у сюжет. Зовсім скоро ці шуми відсунулися на задній план. Підступила темрява ночі.
Раз він підвів голову, коли автобус, ущент забитий людом, поїхав, неголосно скрипнувши гальмами.
Тоді, повернув книжку так, щоб її освітлювали вогні проїжджаючих машин.
Підкотився інший, порожній, автобус. Розсипана зграйка люду кинулася до нього, щоб чимдуж приміститися на кріслах.
Він неквапливо засунув книгу у портфель і також наблизився до автобуса.
Вільних місць було ще до біса багато.

Як тільки сів, зразу ж розгорнув книгу, увімкнув музику у плеєрі і знову поринув на  старовинні вулички Львова, де тільки-но призвичаювалися до завезеної австріяками кави.
Коли її тінь затулила на долю секунди книгу, він навіть не підвів голови.
Ставало тісніше і тісніше. Автобус здригнувся від обертів мотору, світло, що горіло у салоні, погасло.
Він включив ліхтаря. Насилу розібрав останній вірш Неборака про каву і з розчаруванням закрив книгу: надто вже вибоїста дорога, щоб і читати і світити ліхтарем.

Тоді, можливо, вперше поглянув навкруги. Луд увесь якийсь сонний, з пустими очима, приліпленими посмішками і рвучкими рухами.
Вона сиділа у самому кутку, на найдальшому сидінні, зосереджено схилившись над книгою. Якраз над її головою засвічена була тьмяна вечірня лампочка.
У вухах білі навушники. Червона кофта. Невеликі руки і темно сині джинси.
Книга не груба, трішки з пошарпаними сторінками.
Він глянув на дівчину зі здивуванням: небагато залишилося тих, хто читає під час подорожі.
Вона зовсім заглибилася у текст. Час від часу зорила у вікно. Кілька разів гляділа просто вверх, на примружену лампочку. Тоді знову відводила погляд на зовсім темне вікно.
Один раз навіть відклала книжку. Легенько посміхнулася і знову замріяно задивилася у небо.
Сиділа сама непорушно і прямо.
Тоді в якийсь момент окинула салон автобуса і спіймала його погляд. Мить секунди і знову опустила його до читання.
Він тепер не відводив погляду, вивчаючи, запам’ятовуючи.
«Підійти чи ні? Може, кинути записку? Чи просто заговорити? Чи попросити отого дідугана поряд заговорити з нею? Чи просто очікувати ще одного погляду?» - крутилося у нього в голові.
І погляд був. Вона підвела очі тільки на нього. Тепер дві долі секунди і знову опустила.
Люди виходили, сідали, щось промовляли, перемішувалися і розпадалися, мов у дивному танку.
Поза тіла стоячих він заглядав зі свого місця і сподівався довшого погляду, ще довшого.

Зовсім близько його зупинка.
Мозок хаотично обдумує варіанти. Всі вони у цей тихий вечірній час видаються зовсім нахабними.

Тіло ж саме реагує на знайомі пейзажі.
Тіло схоплюється на ноги і прямує до виходу. Він відчув, як на руку зіслизнув розірваний ні з того ні з сього брелок. Фіолетовий скейтборд.
Автобус зупинився. Задні двері повільно, мов би зі старості, розчинялися.
Він знову чомусь озирнувся. Вона дивилася на нього. Дивилася, дивилася, дивилася…
І він перший відвів погляд і ступив у прохолодне нічне повітря, на уже скурену росою траву.
А тоді присів, пробуючи вчепити на місце брелок. Боячись підвести погляд і провести  ним зникаючий у тінях фар автобус.
Тільки тоді, коли затихли звуки усіх машин поблизу, він підвівся, обтрусився і повільно почвалав додому, пробуючи провести межу між втраченими і непотрібними можливостями.

(без назви) оповідання

Вітер гуляв тихими алеями самотнього парку, розкидаючи опале осіннє листя.  Сутеніло. Десь-не-десь крізь листя пробивалися останні багряні сонячні промені.

«Так моторошно, так самотньо.» - Подумав він і пришвидшив ходу.

Тиша жадібно ловила кроки і розносила серед завмерлих дерев.

В якийсь момент він спіткнувся, перечепився об обпалу гілляку, що вперто розкинулася на брукованій стежині. Тоді, коли стрімкий перехід попід тихими кронами і косими сонячними променями перервався, тоді він не витримав. Погляд услужливо вихопив з м’яко підступаючих сутінків лавочку, всю припорошену обпалим багрянцем листя і пилюкою, накиданою нестихаючими  вітерцями.

Кілька швидких порухів руками. Долів полетіли всі ці наноси і оголилася потріскана часом коричнева поверхня. Чутка тиша вловила скрип дощок, що прогнулися під вагою тіла. Його вухо також вловили. Тіло незадоволено покрутилося, викликавши ледь помітне обпадання шматочків фарби і чергове рипіння підгниваючої лавочки.

Тоді знову тиша. Довго. Він сидів непорушно, старанно жуючи власні губи. Мов би чекаючи когось, тільки от не крутив головою, не виглядав у підступаючій темряві і прохолоді. Тоді видався перший порух за стільки часу. Він сягнув своєї сумки і витяг з неї кілька аркушів паперу. Відкинув впалу на очі гривку і заглибився у читання, чи б то пак у перечитування. Надто вже прим’яті і затерті були слова на папері. І ось воно: читає і проводить по літерах пальцем. Обережно, ніби торкається шкіри новонародженого немовляти. А тоді в якийсь невловимий момент ці доторки стають наполегливішими. Він мов би хапається за рятівний канат з фраз і абзаців.
Підніс до носа. Дарма. Запах вже вивітрився. І вітер вперто і марно намагається рознести його поміж крон притихлих дерев.

Мов би кульмінація. У очах спалахують сльози. Наполегливістю, гідною похвали, ці солоні крапельки пробиваються по смаглявих щоках і плутаються у вигинах ліній рота.

Він здивовано прицмокує. Смак сліз на язику. Тоді невпевнено підносить руку і витирає їх рукавом з обличчя. Але вони й далі продовжують текти. Нестримно.
Рух другою рукою. Він зіжмакав і пожбурив якнайдалі аркуші. Вітер насміхається над ним. Ця незграбна кулька підкотилася назад до ніг. Але обличчя вже сховане у складених долонях. Він ридає, нестримно і дуже тихо.

Як це йому вдається? Тиша дивується. Вона з усіх сил намагається рознести присутність хоч однієї людини по цілому парку. Забутому і закинутому парку.

Дуже важко, дуже повільно сльози все ж продерлися крізь зімкнені руки і полетіли, полетіли…
Дуже швидко, надто швидко вони упали на якийсь папірець, там унизу, під його схиленою головою.
Тепер почався заплутаний шлях у глибини цієї паперової кульки. Сльози течуть по словах.

«…це все…» змазується, викривлюється, просідає під їхнім невтомний плином.
І вони губляться десь у темряві паперової кульки, всотуються нею краще ніж губкою…

Нарешті й здригання плечей припинилися. Сутінки, майже повністю оповивши запилені доріжки, вихопили тільки пустий погляд.
Обличчя від сліз розчервонілося і забруднилося. Його заляпані пилюкою від витирання лавочки руки нервово сіпнули край куртки.
Тоді він різко схопився на ноги і тоді ж помітив кульку під ногами. Тремтячою рукою сягнув неї і глянув на змазані слова. Знову кинув, недбало і байдуже, не дивлячись куди упаде і кинувся …мчати тихими сутінковими доріжками і алеями.
Там за межею росту дерев була дорога. Далеко звідси, від покинутої сумки і паперової кульки, поряд у траві.
Але через деякий час вітер ревно розніс попід кроною дерев вибитий з звичайної черговості звук. Різкий скрегіт гальм машини і шин по асфальту. І що зовсім неймовірно, глухий удар тіла від зіткнення з металом.
Тиша не зрозуміла, як не зрозуміли листя і покриті темрявою ночі крони дерев, що до лавочки творець сліз вже не підійде. Тільки от дощ зовсім скоро заллє забуту сумку, змиє всі крихти вже нікому не потрібних слів з покинутого листа…