Про схованки.

У вас ніколи не бувало дитячих жахів у яких далеке і безформне Щось переслідує бідолашну дитину і намагається роздерти на клапті? Чи не хотіли ви у той момент заховатися? Це ж очевидно. Таке питання і не варто задавати. Якими б безстрашними ми не були зараз, але тоді усі, як один чогось боялися. Заздрю нечисленним виняткам безстрашності ще з часів підгузка.
Отож. Василь засинає і сниться йому щоразу один і той же жах. Кульмінацією усього сну було те, чи знайде Щось малого а чи ж він добре заховався? Тут справа завжди була неоднозначна, тому цей хлопчик видихав з полегшенням зразу ж після пробудження так же часто, як і прокидався з криком.

Головне було сховатися.
Уміти ховатися.
Нас, малих дітей у хаті було троє. З такою кількістю справа часто доходила до гри у хованки. Ми поступово вивчили кожен більш-менш підходящий закапелок для власного тіла, кожну криївку для чужого. Під ліжко не міг залізти ніхто, у шафі поміщалися усі, на шафу сестра принципово не забиралася, у вітальні брат боявся ховатися… І так далі. Це була непізнана логіка, яку ніхто не додумувався застосовувати раціонально. Кожна гра приносила майже ті самі відкриття, які проте забувалися до наступної гри.
Ми витреновували мистецтво ховатися роками. Доводилося вчитися лазити по деревах, доводилося не боятися павуків, тамувати сміх, швидко бігати, слухати і бачити, завмирати на час. Після перелічення усе починає здаватися неабияким геройством. Хоча, можливо, для нас восьмирічних воно так і було.

Тоді діти виростали, а потреба у хованці не занепадала. Іноді ми забиралися аж на дах хати, щоб заховатися, пролазили під самий дах, якщо уже грали у хаті. Але була одна особлива схованка. Особлива вона була тим, що у ній ніхто не міг висидіти довго, але його ніколи не знаходили. Це була невеличка комірчина під бетонними сходами з рипучими залізними дверцятами, які насилу рухалися після численних ударів часу та іржі. У тій комірці було запилено, темно, безліч павуків і якійсь старі мішки з незрозумілим начинням. Туди наважувалися заповзати тільки ми з братом.
І ось, якоюсь підсвідомою думкою завжди знав, що там безпечно, там не знайдуть, власне, і не подумають глянути. Ніколи за життя мені не хотілося там ховатися від світу, який здавався тоді не таким агресивним, тому що про нього нічого не зналося. Усвідомлення можливості гріло душу.

А тоді сходи зруйнували. Пилюку вимели, мішки і павуків викинули, а на місці сходів побудували кусень дому.

Навіщо ж жаліти за тим, що ніколи не використовувалось? Ми виростали і ставали замалі для хованок, старі лазівки ставали затісні, як і ота криївка під сходами. Нею уже фізично не можна було скористатися.

« - Гаррі, ти уже достатньо дорослий, щоб перейти у другу спальню. – мовила тітонька пронизливим голосом.
І тут Гаррі зрозумів, що не хоче розставатися зі своєю зручною кімнатчиною під сходами, з усіма своїми павуками, колекцією солдатиків і старим рипучим ліжком…»
Це немов здійснена спроба позбавити равлика мушлі.  Тепер йому доведеться жити з усвідомленням, що нікуди сховатися.
Нікуди сховатися.
А що ви на це скажете? Маєте місце, щоб мати змогу зникнути на час з-під ока планети, від присутності своїх жахів, сірих буднів і нестерпних людей?

Річ напевно не тільки у факті наявності чи відсутності затишного закапелку, а у тому, як часто ви тим сховком користаєтеся. Від чого ви тікаєте?