Казка про Лізу.
Біль…
Агонія…
Гнів трусить цей світ…
Вогонь перекочується жилами…
Спалахи…
Криваві, зелені, сліпо-жовті, знову багряно, знову пелена…
Рев, неймовірний, нелюдський рев. Він десь поруч, за видимістю нечутних, нерухомих очей.
Її крик у відповідь. Щось жалюгідне порівняно з цим звуком. Увесь розпач, усі залишки емоцій, залишки людяності у цих надсадних потугах.
Її почули…
Світ розлетівся від кількості звуків, а тоді знову вималювався картинами запахів.
Вона чула їх усіх. Раптово почула.
Усі були людьми. Усі були нелюдами. Усі окружили її. Усі вони боялися підходити ближче. Усі зберігали здивовану тишу. Усі кидалися короткими і невиразними думками.
Її рух. Знову очі. Знову пітьма.
Рев повторився.
Немовби виплеск її власних емоцій. Уже без емоцій, без цікавості, без байдужості.
Вони відійшли подалі, продовжуючи спостерігати, продовжували тхнути брудом великого міста і сирістю каналізацій.
- Що це? - новий запах. Занадто гучний запах.
- Чому воно втупило свої баньки на мене? Ви ж казали, що пошкодили очі?
- Пане! - гнилий запах. Глибини стічних труб. - Вона й справді сліпа. Але здається під дією біологічного втручання натомість розвинулися інші органи чуття.
- Що?
- Слух, запах. За ними вона оцінює довколишній світ. Але оцінює не так, як звичайні люди, це щось нове і…
Тоді, за потоком слів, вона вперше відчула проблиск.
Шепоти і віяння вітрів здобули тьмяні, вицвілі барви. Нецікаві нелюди пішли кудись. Ніхто не наближався, ніхто не руйнував руху пензля.
Серед сірості і приглушеності штрих. Кривавий штрих.
Ближче, ще ближче…
Далі грати кліті. Далі линуть тільки очі. В очі. Червоні, злі, розпачливо несамовиті. Ненависні до нелюдів, ненависні до неї, до клітки.
Скрапи, скрипи, рипи, тихі шипіння, чиїсь бурмотіння…
Какофонія наплинула, захопила і втопила у своїй безглуздості.
Чому вона гучнішає і гучнішає?
- Я нічого не чую.
- Бачте, - голос плюється дикою радістю, - А для неї це пекло. Її слух все покращується і покращується. Зараз якраз пік.
Вони, ці нічого не варті слова, зглушили звуки світу хаосу, зглушили і також кинули у безум і шал.
Насилу підвела очі до нього, до тіні з червоними очима.
Він також корчився, однією лапою загортаючись у рвані рештки сірої від бруду і лайна одіж, а іншою, несамовито рвучи кігті, розривав залізне дно. РОЗРИВАВ залізне дно кліті.
- Ей, ей! Що це таке?
Вони помітили, вони хочуть його зупинити. Ці багряні очі глянули з благанням і розпачем на неї. Вона не могла, вона була безсила, скорчена, розбита і розлючена. Намагалася відвести погляд від дна. Там уже чимала діра, там свобода. Тоді вона зірвалася, кинулася на грати, відчуваючи цівочки теплої рідини з вух, відчуваючи тонку межу безуму. Він також кинувся до неї, зіштовхнувся з гратами і почав їх рвати, щоб добратися. Вона відчула силу у лапах, відчула всю гостроту тваринячої безвиході.
Частина світу раптом, не повіривши сама собі, почала перекидатися. Очі засліпив прощальний блиск скалок. Дзеркало, зачеплене кимсь з нелюдів, розбилося. Він зник, пропав серед пилюки і смороду кам'яної долівки.
Він, він не був, але зумів стати.
Погляд назад.
Там на підлозі, розритій, сполосованій підлозі, сліди виходу.
Час, не сміючи текти швидше, дивовижно вміло знущався з них.
Така швидкість така лють, такий голод.
Завмерла, затихла, глядячи на вигнуті і різні сторони грати. Вони уже розійшлися достатньо широко, щоб пропустити, щоб вперше за свою історію, не тримаючи, звільнити.
Але, цей голод…
Ці її червоні люті очі.
Глянули на них, на приречених згоріти у люті.
Ближче, знову, ще ближче…
Ось тріумф месника.
Ось перший зляканий погляд. Зелені, великі очі. Але, очі нелюда…
І знову червоні плями, зелені плями, жовті спалахи…
- Вітаю юначе, - згасаючі, смердючі голоси. - Ви оглушили її. А так би поласувала нашим м'ясом.
- Я, я просто робив роботу, - затихаюче…
- Отже, професоре, я бачу вона готова, - гучно, неймовірно гучною шпичкою роздерло і до того потріпані вуха.
А тоді раптова білість тиші і запаху…
***
- Ви впевнені, що саме тут?
- Майже. Я ніколи не впевнений до кінця. Але кому потрібні ці свині. Хай подихають на у світовому театрі.
- Якому театрі?
- Професоре, цікавтеся чимось іншим, крім біології і хімії. Це казав Шекспір, про театр - Світ і акторів - людей. От вам і драма століття: знищення Станіславова і початок нової історії.
- Все ж трохи жаль…
- Все ж трохи жаль, що ми так довго йшли до цього.
***
Щось було не так. Світ невідчутно змінився, замінився початківець-художник на більш досвідчену тварюку. І ще ж до того покликав собі на допомогу Ангелів дощу.
Це була б майже свобода, тріумф смерті над життям і неволею побуту, якби не незручний металевий браслет на одній з її пазуристих лап.
Ота штукенція якимось дивовижним чином скеровувала у цьому забрьоханому людьми світі. Дощ глушив тихий скрадливий шелест неживого тіла.
Очі її попри весь кривавий блиск розширялися раз за разом від жаху. Це було до смерті нестерпно: повзти кудись, дослухаючись імпульсів браслета.
Залишки її плаття намокли і розквасилися у болоті, оголюючи сіру, полущену дослідами і смертю шкуру.
Сорому не було. Ця непотрібна нікому емоція зникла ще на початку. Далеким, притишеним відуком спогад про Початок. Початок витонченого знущання і катування, час, коли по жилах ще струмувала кров а не смертоносний вірус жителям Станіславова.
Байдуже їй на всіх смертних. Тільки б вирватися…
Пелена дощу несподівано розірвалася дитячим сміхом. Ця невинність зовсім щиро раділа життю.
Тоді вона зрозуміла, яка ж голодна. Її мертвий і не функціонуючий шлунок раптово стік ненависними соками жаги. Жаги крові.
До біса роздуми…
Якусь тиху кухню залив гуркіт і дзенькіт каструль, коли мама відчула укол у серце і ледь чутний крик свого янголятка.
Вона продовжувала рух, з подивом зрозумівши що це обглодане тільце не задовольнило розпаленого голоду.
Тоді була самотня закохана пара.
Сповнилися їхні обіцянки один одному про спільну смерть.
Спільні муки.
Така смачна їжа.
Смак, як не дивно все ще зберігався у розпаленому кров'ю тілі зомбі.
Ще, вона хотіла ще…
Тільки браслет стримав її і послушною маріонеткою кинув у біг до центру міста, до мети.
Людиною вона б здивувалася, що на мості не було…
Поза мостом не було, на мості не було нічого…
- Що не так, професоре?
- Якісь незрозумілі спотворення сигналу, якась чортівня…
Голоси з браслета захрипіли, майже як у передсмертних конвульсіях, і затихли. Щупальця розуму, що стояв за цією технікою, відступили, відпустили
Тоді неймовірне…
Неймовірніше за мазки невидимого художника.
Вона відчула…
Тихо заурчавши і підібгавшись у незручний клубок, відчувала незрозумілий страх.
Перша емоція після сну нав'язаного нелюдами.
Це було неймовірніше, ніж споглядання дзеркала.
Молочна білість дощу сховала звука і зліпила горизонт з небом тут за мостом. Річка й та, якимось неймовірним зусиллям сповільна стала.
Ця збезлюділа, винищена дивним феноменом місцевість…
Свідомість чомусь уперто штовхала шлунок, точніше його жалюгідні залишки на пошуки ще однієї їжі.
Попри непокірні, скорчені страхом і смертю м'язи, вона йшла, повзла, дерлася уперед у безподивній манії руху уперед.
Вітру не було, але чуття, що якимсь дивом залишилися після смерті, вперто доводили, що там, за декілька швидких кроків звичайної людини, у тумані, є їжа.
"Там" чомусь тягнулося так же довго як і її смерть.
Вогкий, обпалений шинами, пилом і часом асфальт раптово шугнув на задній план, а натомість вигулькнула нога.
Це було так безбарвно і водночас несподівано, що зомбі спочатку завмерла, ворушачи залишки лінивих думок. Думок, що все активніше розбуркували приспаний смертю мозок.
Червоні спалахи очей кинулися вгору і поблідли…
- Лізо. Ти бачиш.
Від цих слів зір якраз злякано потупився. У тваринячому жаху вона спробувала відповзти, сховатися від цього голосу, декількох тихих слів, і вити від горя і болю. Намагалася судомними рухами прикрити своє змертвіле тіло, хоча б скрутитися у клубок і так захиститися.
Власник голосу безмовно спостерігав за потугами почвари.
- Лізо. Ти ж не частина безкінечної ролі. Лізо глянь на мене.
Вона не хотіла, боялася ще раз зрозуміти хто перед нею. З подивом і безнадією очікувала реакції тіла. Хотілося кинутися, роздерти, стерти цей голос об вогкий від туману асфальт, роздерти на клапті так і як і людей до того.
Тіло не хотіло. Її тіло не хотіло рухатися.
Мозок майже відділився і тепер з якимсь майже людським розпачем штовхав до руху.
А тіло грілося у ореолі прибульця. Тіло, відчувши рух в судинах, судомне, тихе зітхання серця і нечутні майже спочатку пощипування шкіри, що торкалася асфальту на мості.
Це було як друге пришестя її у світ.
До того злобним паразитом скрадалася у тіні крапель і будинків.
- Лізо. Ти пам'ятаєш, ким ти була? Лізо прочумайся.
Коли слова донеслися до вух, тоді тіло ожило. Панічною хвилею ним пройшло тремтіння.
Попереду бовванів край мосту…
Подалі від цього голосу, що знову знущається, навіть тут, після смерті.
Подалі від того чим вона стала і чим зараз стає.
Подалі від неможливих можливостей.
Світ зжався до однієї вузької доріжки за край, до кінця шляху.
- Лізо, куди ж ти?
Вона не витримала. Очі не витримали, бажаючи знову себе обманути.
І повернула голову, глянувши на автора репліки.
Знову багряне потонуло у білому.
Ці сліпучі крила…
А далі завивання і пустка падіння…
Вглиб, подалі від повітря і запахів, у холодну, бруднувату воду.
Там, на якимось дивом виниклій глибині, вона знову це відчула, тіло це відчуло.
Браслет останній раз щось пшикнув і затих.
А затим наплинуло відчуття…
Життя обкрутило її своїм мокрим покривалом.
Як же ж вона глибоко.
Як тут страшно її легеням.
Серце знову вколов давно забутий страх.
Напевне це й пробудило його.
Штовхнуло так, що у вухах появився цей нелюдський дзвін.
Майнув глибинами голови і затих…
Перший і останній серцевий удар…
***
- Отож. Як ви мені це поясните?
- Що ж саме?
- І де ваш геніальний винахід?
- Ви ж самі бачили, що сигнал загубився.
- Так але ж зараз він в порядку. То де наш посильний?
- Бачте тут таке діло…
- Що?
- Датчики з браслету показують, що він у воді, під мостом.
- Так чому ви не відправите когось дістати тіло? Там же ж 5 метрів глибини.
- Датчики кажуть інше. На глибині 4 кілометри…Виходить вона зараз не у воді, а у землі. Це вже якась неможлива дурня…
Біль…
Агонія…
Гнів трусить цей світ…
Вогонь перекочується жилами…
Спалахи…
Криваві, зелені, сліпо-жовті, знову багряно, знову пелена…
Рев, неймовірний, нелюдський рев. Він десь поруч, за видимістю нечутних, нерухомих очей.
Її крик у відповідь. Щось жалюгідне порівняно з цим звуком. Увесь розпач, усі залишки емоцій, залишки людяності у цих надсадних потугах.
Її почули…
Світ розлетівся від кількості звуків, а тоді знову вималювався картинами запахів.
Вона чула їх усіх. Раптово почула.
Усі були людьми. Усі були нелюдами. Усі окружили її. Усі вони боялися підходити ближче. Усі зберігали здивовану тишу. Усі кидалися короткими і невиразними думками.
Її рух. Знову очі. Знову пітьма.
Рев повторився.
Немовби виплеск її власних емоцій. Уже без емоцій, без цікавості, без байдужості.
Вони відійшли подалі, продовжуючи спостерігати, продовжували тхнути брудом великого міста і сирістю каналізацій.
- Що це? - новий запах. Занадто гучний запах.
- Чому воно втупило свої баньки на мене? Ви ж казали, що пошкодили очі?
- Пане! - гнилий запах. Глибини стічних труб. - Вона й справді сліпа. Але здається під дією біологічного втручання натомість розвинулися інші органи чуття.
- Що?
- Слух, запах. За ними вона оцінює довколишній світ. Але оцінює не так, як звичайні люди, це щось нове і…
Тоді, за потоком слів, вона вперше відчула проблиск.
Шепоти і віяння вітрів здобули тьмяні, вицвілі барви. Нецікаві нелюди пішли кудись. Ніхто не наближався, ніхто не руйнував руху пензля.
Серед сірості і приглушеності штрих. Кривавий штрих.
Ближче, ще ближче…
Далі грати кліті. Далі линуть тільки очі. В очі. Червоні, злі, розпачливо несамовиті. Ненависні до нелюдів, ненависні до неї, до клітки.
Скрапи, скрипи, рипи, тихі шипіння, чиїсь бурмотіння…
Какофонія наплинула, захопила і втопила у своїй безглуздості.
Чому вона гучнішає і гучнішає?
- Я нічого не чую.
- Бачте, - голос плюється дикою радістю, - А для неї це пекло. Її слух все покращується і покращується. Зараз якраз пік.
Вони, ці нічого не варті слова, зглушили звуки світу хаосу, зглушили і також кинули у безум і шал.
Насилу підвела очі до нього, до тіні з червоними очима.
Він також корчився, однією лапою загортаючись у рвані рештки сірої від бруду і лайна одіж, а іншою, несамовито рвучи кігті, розривав залізне дно. РОЗРИВАВ залізне дно кліті.
- Ей, ей! Що це таке?
Вони помітили, вони хочуть його зупинити. Ці багряні очі глянули з благанням і розпачем на неї. Вона не могла, вона була безсила, скорчена, розбита і розлючена. Намагалася відвести погляд від дна. Там уже чимала діра, там свобода. Тоді вона зірвалася, кинулася на грати, відчуваючи цівочки теплої рідини з вух, відчуваючи тонку межу безуму. Він також кинувся до неї, зіштовхнувся з гратами і почав їх рвати, щоб добратися. Вона відчула силу у лапах, відчула всю гостроту тваринячої безвиході.
Частина світу раптом, не повіривши сама собі, почала перекидатися. Очі засліпив прощальний блиск скалок. Дзеркало, зачеплене кимсь з нелюдів, розбилося. Він зник, пропав серед пилюки і смороду кам'яної долівки.
Він, він не був, але зумів стати.
Погляд назад.
Там на підлозі, розритій, сполосованій підлозі, сліди виходу.
Час, не сміючи текти швидше, дивовижно вміло знущався з них.
Така швидкість така лють, такий голод.
Завмерла, затихла, глядячи на вигнуті і різні сторони грати. Вони уже розійшлися достатньо широко, щоб пропустити, щоб вперше за свою історію, не тримаючи, звільнити.
Але, цей голод…
Ці її червоні люті очі.
Глянули на них, на приречених згоріти у люті.
Ближче, знову, ще ближче…
Ось тріумф месника.
Ось перший зляканий погляд. Зелені, великі очі. Але, очі нелюда…
І знову червоні плями, зелені плями, жовті спалахи…
- Вітаю юначе, - згасаючі, смердючі голоси. - Ви оглушили її. А так би поласувала нашим м'ясом.
- Я, я просто робив роботу, - затихаюче…
- Отже, професоре, я бачу вона готова, - гучно, неймовірно гучною шпичкою роздерло і до того потріпані вуха.
А тоді раптова білість тиші і запаху…
***
- Ви впевнені, що саме тут?
- Майже. Я ніколи не впевнений до кінця. Але кому потрібні ці свині. Хай подихають на у світовому театрі.
- Якому театрі?
- Професоре, цікавтеся чимось іншим, крім біології і хімії. Це казав Шекспір, про театр - Світ і акторів - людей. От вам і драма століття: знищення Станіславова і початок нової історії.
- Все ж трохи жаль…
- Все ж трохи жаль, що ми так довго йшли до цього.
***
Щось було не так. Світ невідчутно змінився, замінився початківець-художник на більш досвідчену тварюку. І ще ж до того покликав собі на допомогу Ангелів дощу.
Це була б майже свобода, тріумф смерті над життям і неволею побуту, якби не незручний металевий браслет на одній з її пазуристих лап.
Ота штукенція якимось дивовижним чином скеровувала у цьому забрьоханому людьми світі. Дощ глушив тихий скрадливий шелест неживого тіла.
Очі її попри весь кривавий блиск розширялися раз за разом від жаху. Це було до смерті нестерпно: повзти кудись, дослухаючись імпульсів браслета.
Залишки її плаття намокли і розквасилися у болоті, оголюючи сіру, полущену дослідами і смертю шкуру.
Сорому не було. Ця непотрібна нікому емоція зникла ще на початку. Далеким, притишеним відуком спогад про Початок. Початок витонченого знущання і катування, час, коли по жилах ще струмувала кров а не смертоносний вірус жителям Станіславова.
Байдуже їй на всіх смертних. Тільки б вирватися…
Пелена дощу несподівано розірвалася дитячим сміхом. Ця невинність зовсім щиро раділа життю.
Тоді вона зрозуміла, яка ж голодна. Її мертвий і не функціонуючий шлунок раптово стік ненависними соками жаги. Жаги крові.
До біса роздуми…
Якусь тиху кухню залив гуркіт і дзенькіт каструль, коли мама відчула укол у серце і ледь чутний крик свого янголятка.
Вона продовжувала рух, з подивом зрозумівши що це обглодане тільце не задовольнило розпаленого голоду.
Тоді була самотня закохана пара.
Сповнилися їхні обіцянки один одному про спільну смерть.
Спільні муки.
Така смачна їжа.
Смак, як не дивно все ще зберігався у розпаленому кров'ю тілі зомбі.
Ще, вона хотіла ще…
Тільки браслет стримав її і послушною маріонеткою кинув у біг до центру міста, до мети.
Людиною вона б здивувалася, що на мості не було…
Поза мостом не було, на мості не було нічого…
- Що не так, професоре?
- Якісь незрозумілі спотворення сигналу, якась чортівня…
Голоси з браслета захрипіли, майже як у передсмертних конвульсіях, і затихли. Щупальця розуму, що стояв за цією технікою, відступили, відпустили
Тоді неймовірне…
Неймовірніше за мазки невидимого художника.
Вона відчула…
Тихо заурчавши і підібгавшись у незручний клубок, відчувала незрозумілий страх.
Перша емоція після сну нав'язаного нелюдами.
Це було неймовірніше, ніж споглядання дзеркала.
Молочна білість дощу сховала звука і зліпила горизонт з небом тут за мостом. Річка й та, якимось неймовірним зусиллям сповільна стала.
Ця збезлюділа, винищена дивним феноменом місцевість…
Свідомість чомусь уперто штовхала шлунок, точніше його жалюгідні залишки на пошуки ще однієї їжі.
Попри непокірні, скорчені страхом і смертю м'язи, вона йшла, повзла, дерлася уперед у безподивній манії руху уперед.
Вітру не було, але чуття, що якимсь дивом залишилися після смерті, вперто доводили, що там, за декілька швидких кроків звичайної людини, у тумані, є їжа.
"Там" чомусь тягнулося так же довго як і її смерть.
Вогкий, обпалений шинами, пилом і часом асфальт раптово шугнув на задній план, а натомість вигулькнула нога.
Це було так безбарвно і водночас несподівано, що зомбі спочатку завмерла, ворушачи залишки лінивих думок. Думок, що все активніше розбуркували приспаний смертю мозок.
Червоні спалахи очей кинулися вгору і поблідли…
- Лізо. Ти бачиш.
Від цих слів зір якраз злякано потупився. У тваринячому жаху вона спробувала відповзти, сховатися від цього голосу, декількох тихих слів, і вити від горя і болю. Намагалася судомними рухами прикрити своє змертвіле тіло, хоча б скрутитися у клубок і так захиститися.
Власник голосу безмовно спостерігав за потугами почвари.
- Лізо. Ти ж не частина безкінечної ролі. Лізо глянь на мене.
Вона не хотіла, боялася ще раз зрозуміти хто перед нею. З подивом і безнадією очікувала реакції тіла. Хотілося кинутися, роздерти, стерти цей голос об вогкий від туману асфальт, роздерти на клапті так і як і людей до того.
Тіло не хотіло. Її тіло не хотіло рухатися.
Мозок майже відділився і тепер з якимсь майже людським розпачем штовхав до руху.
А тіло грілося у ореолі прибульця. Тіло, відчувши рух в судинах, судомне, тихе зітхання серця і нечутні майже спочатку пощипування шкіри, що торкалася асфальту на мості.
Це було як друге пришестя її у світ.
До того злобним паразитом скрадалася у тіні крапель і будинків.
- Лізо. Ти пам'ятаєш, ким ти була? Лізо прочумайся.
Коли слова донеслися до вух, тоді тіло ожило. Панічною хвилею ним пройшло тремтіння.
Попереду бовванів край мосту…
Подалі від цього голосу, що знову знущається, навіть тут, після смерті.
Подалі від того чим вона стала і чим зараз стає.
Подалі від неможливих можливостей.
Світ зжався до однієї вузької доріжки за край, до кінця шляху.
- Лізо, куди ж ти?
Вона не витримала. Очі не витримали, бажаючи знову себе обманути.
І повернула голову, глянувши на автора репліки.
Знову багряне потонуло у білому.
Ці сліпучі крила…
А далі завивання і пустка падіння…
Вглиб, подалі від повітря і запахів, у холодну, бруднувату воду.
Там, на якимось дивом виниклій глибині, вона знову це відчула, тіло це відчуло.
Браслет останній раз щось пшикнув і затих.
А затим наплинуло відчуття…
Життя обкрутило її своїм мокрим покривалом.
Як же ж вона глибоко.
Як тут страшно її легеням.
Серце знову вколов давно забутий страх.
Напевне це й пробудило його.
Штовхнуло так, що у вухах появився цей нелюдський дзвін.
Майнув глибинами голови і затих…
Перший і останній серцевий удар…
***
- Отож. Як ви мені це поясните?
- Що ж саме?
- І де ваш геніальний винахід?
- Ви ж самі бачили, що сигнал загубився.
- Так але ж зараз він в порядку. То де наш посильний?
- Бачте тут таке діло…
- Що?
- Датчики з браслету показують, що він у воді, під мостом.
- Так чому ви не відправите когось дістати тіло? Там же ж 5 метрів глибини.
- Датчики кажуть інше. На глибині 4 кілометри…Виходить вона зараз не у воді, а у землі. Це вже якась неможлива дурня…
