Ідея війни (оповідання)

-          Не спати! – майже розриваючи перетинки заволав голос.

-          Ти знову за своє?

-          Я ж твій стимул. Немає мене – немає тебе.

-          А не занадто значущим ти себе робиш?

-          Я не можу помилятися. Тому, Рене, завше будь готовий.

-          Тут ж тихо. Що може статися?

-          Ти не на фермі свиней вирощуєш. Це гра на життя.

-          А ти не захопився, Даріоне?

-          Ех. Знаєш, як би мені хотілося захопитися? Ось так, втративши голову і забувши навіть своє ім’я, летіти вперед, волаючи, не боячись нічого, не думаючи ні про що.

-          Хіба такий варіант не буде найкращий?

Даріон після цих слів нічого не відповів, а тільки махнув рукою на людину поряд них. Цей чоловік, доволі старий, одягнутий так же як і співрозмовники, у поплямлену відтінками зеленого і чорного воєнну форму, відкинувши кудись подалі свою зброю, просто лежав в окопі і дивився в стінку.

-          Ось. Це те, що б чекало мене. – Сказав Даріон. Він був вищий. Тому йому завжди приходилося пригинатися, щоб його русява чуприна не виглядала з окопу.

-          Що це з ним? – Рене тільки тепер, після декількох хвилин розмови, помітив, що вони були не самі. Він розгублено скуйовдив своє давно не стрижене чорне волосся, дивуючись цьому випадку.

-          Як би тобі пояснити, що це з ним… - Даріон задумався.

Рене не перебивав його роздумів: ось бо прозвучить щось важливе. Він висунувся з окопу і оглянув затихле поле бою. Там, за декілька десятків метрів уже починався склад мертвих тіл, як ворожих, так і союзних. І вони потрохи розкладалися, намарне чекаючи гідного поховання і пошани. Страх живих перед пулями супротивників робив задум збирання тіл померлих неможливим.
Звісно, можна було б домовитися про півгодинне перемир’я, але вони вперто не йшли на переговори, можливо, тому, що їхніх тіл було набагато, в десятки менше.

Ця війна, незрозуміла йому, що не приносила державі анічогісінько а тільки забирала людей і крала сонячні дні.

-          Ось, я спробую пояснити, що з ним. – Обізвався Даріон.

Рене знов присів в окопі, мимохідь кинувши погляд на цього старого мовчазного чоловіка.

-          Згадаєм, як не дивно промови Гітлера. Це буде не завсім вдале порівняння, але щось спільне тут є.

-          Промови Гітлера?

-          Так. Його полум’яні виступи перед арійцями. Ти ж чув, що він талановитий оратор. Цей австрієць говорячи, запалював людей. Маси трепетали, маси хотіли слухати, хотіли помирати за ідеї вождя, бездумно часто і майже спонтанно.

-          Ти ведеш до того, що його, - Кивок на того чоловіка, - хтось так стимулював своєю ідеєю, що він кинувся в бій без страху?

-          Ні, це ж було тільки першим етапом. Якби тут були тільки чиясь геніальна задумка, то ось, зараз, він би так не сидів. – Даріон махнув рукою в інший бік окопу.

Там, відкинувши усі очікування небезпеки, сиділи 5 солдат і мастацьки різалися в карти. Як не дивно, вони зберегли ще трішки крихти глузду, бо хоча б не кричали і не лаялися під час гри. Хоча, можливо, це було зв’язано з тим, що тут, у сусідній перемичці сидів полковник і декілька сержантів. Рене не знав, чим вони там займаються, головне, що їх можлива присутність позатикала горлянки всім дурням, що забули, що вони на війні.

-          Як же вони не сумують за вбитими? – Спитав він здивовано.

-          Так ж ці ідіоти уже п’яні. А до того, у бою, напевне, не втратили жодного зі своєї компанії, от і відмічають черговий вдалий хід у партії зі смертю. Я вів до того, що ось вони запалені словами влади і зголосилися на війну практично добровольцями. Тепер які муки і сум, якщо вони переможці. Наївно думають, що світ впаде перед ними.

-          А тоді, що з ним? – знову рух у сторону чоловіка

-          Я чую вас. – вперше обізвався він і повернув тяжкий погляд на співрозмовників.

-          Ой, вибачте, - почав було Рене але, чомусь, Даріон його зупинив.

-          Як же твій друг мене розуміє, - схвально сказав цей незнайомець і глянув в вічі Даріону, немов би щось там вишукуючи

-          Я читав. Багато читав про стародавні війни. – озвучив доволі безглузде пояснення Даріон, дивлячись прямо в вічі лежачому.

Чоловік чомусь не заперечив, з розумінням кивнув і натужно підвівшись, ще раз глянув в вічі Даріону, а потім почвалав кудись у сторону, мережею окопів.

-          Він же навіть не намагається пригинатися. – здивовано сказав Рене.

-          Я його знаю. І тепер з впевненістю можу казати, що йому наплювати на всі випадкові пулі.

-          Хто він?

-          Зараз це не має значення. Важливо, чому саме він і чи можливо цьому якось зарадити.

Рене більше не задаючи питань, глянув на Даріона.

-          Отож, промова вождя – це буде перший етап. Він не завжди має бути, адже ця промова породжує таку категорію ідіотів, що з криками «Перемога!» поляжуть у першому з боїв. А хто з них не поляже, той бігатиме так же само і в наступних сутичках, і кожного разу виживши, його пиха і впевненість зростатиме.

-          І що з ними станеться?

-          Або признають, що були ідіотами і вмить оголять свою нікчемну душу перед страхом смерті, або заникаються у якісь нори, гнані соромом, чи то за поразку, чи за власну дурість.

-          А?

-          Я знаю. Я ж пояснюю декілька варіантів, що робить з людиною війна. Таким, як він, - мах рукою у напрямку, в якому пішов цей чоловік, - спочатку потрібно пережити перший бій, перший раз убити заради чужої ідеї. Знаєш, що це за тремке відчуття, коли розумієш, що відібрав чиєсь життя. Кожен мучиться, кожен хоча б на секунду завмирає і серце розривається від усвідомлення того, що ти зробив – Убив, забрав найцінніше, що взагалі можна забрати у людини. Тут якраз і породжується категорія дезертирів. Одні тікають від смерті, інші від першого вбивства.

Рене, якщо і хотів щось додати, зараз же замовк. Сумнів, жаль, огида до самого себе вмить промайнули його обличчям.

-          Я пам’ятаю, як перший раз вистрілив і вперше вбив. – тихо шепнув він Даріону, дивлячись прямо в ці темні очі.

-          Всі ми пам’ятаємо кого позбавили життя вперше. Ех. Знаєш, дехто не може це все відкинути і до смерті.

-          Кажи далі. – Тепер уже майже благально.

-          Отож, хай ця людина вбила, а тоді приходить наступний бій і знову потрібно піднімати зброю. І знову вбиває. І придумує геніальний спосіб сховатися від совісті. Це буде стимул ідеєю. Коли навколо тебе гинуть і гинуть люди, тоді починаєш шукати, за що саме вони гинуть. Для когось це стає ота його сім’я, яку таким способом захищає від смерті. Для когось це стає ідея перемоги своєї славної держави. Ще хтось ховається за те, що перед ним демони у людському образі і за ними не може бути жалю.

-          Спільне у всіх цих думок…

-          Так, усі вони є тільки виправданням. Це замилення очей совісті. Ось, як переконаєш її, що твориш благе діло, тоді й вбиватимеш без розкаяння. Але всі вони забувають про одну важливу річ – Без совісті людина стає звіром!

-          Вони розуміють, на що йдуть?

-          Спочатку ніхто. На жаль. Чув вислів: «Оволоділа ним жага крові». Так це ж про цих людей. Ось вони, напевне, десь там у душі бояться тільки того, що совість прокинеться. Приспати/прогнати її може тільки чергове вбивство.

-          Ти ось припустив варіант, що совість може проснутися.

-          Знаєш, як важко ветеранам після війни? Чому це кажуть: «Переслідують примари минулого». Це ж бо совість лупає їхню душу. У декого це стається вже після закінчення війни а дехто, - знову мах рукою, - відчувають себе спустошеними після одного з сотень боїв. Ось так їхня пам'ять уже не витримує всіх жахів.

-          Пам'ять? До чого тут пам'ять?

-          Це ж один з ключових моментів у перетворенні людини у криваву тварюку і на оборот. Можна з деякими викрутасами обманути совість, але ж не обдуриш пам'ять. Вона завше будить відчуття провини. Перемотує ці кадри усіх незчисленних смертей від твоєї руки, аж до розв’язки.

-          Розв’язки?

-          Завжди існує точка фіналу, коли людина доходить до межі. Я ж уже назвав деякі з варіантів, або мучитись з цим все життя, або забути, або збожеволіти, або не зупинятися, шукаючи війну, шукаючи нові дози адреналіну і мертвих тіл, або підійти до самого кінця.

-          Що за кінець?

-          Ми вже доволі довго говоримо? – Чомусь відволікся Даріон на свій годинник.

-          До чого тут час?

-          Як же не підкріпити свою промову гірким прикладом. – Чомусь всміхнувся Даріон.

-          Що за приклад?

-          Знаєш, я ж ось декілька хвилин тому казав, що хотів би так само без мук совісті бігти з криками і першим кидатися у бій. Так от, тепер коли я тобі пояснював, зрозумів що ще сам не до кінця розумів, чого хочу.

-          Чому ти так уперто відводиш тему. Що це за кінець?

-          Ти сам усе зрозумієш. Але я чекав від тебе питання, як цьому запобігти.

Рене несхвально зиркнув на Даріона:

-          Добре, як же не перетворитися на тварину, не стати боягузом, не кидатися під пулі з криками «Перемога!»?

Якщо Даріон і хотів відповісти, то його мову перервала якась колотнеча у окопах.

Картярі нарешті відкинули свою гру і розсіялися шукаючи причину тривоги.

Рене і Даріон приготували своє автомати. Майже синхронно вони висунули голови з окопу і глянули в бік суперника: там було тихо. Це було сум’яття в таборі.

Повз них промчався один з гравців в карти. Даріон зупинив його.

-          Чоловіка убили. – пояснив той.

-          Як саме?

-           Та ось, взяли і повісили.

Картяр побіг далі а Даріон, опустивши зброю, повернувся до Рене.

-          Зрозумів, що за кінець?

-          Він що ж вбиває всіх підряд?

-          Ти не хочеш думати. Ці люди живуть ідеєю. І не вбивають тих хто з ними.

Рене мовчав тільки мить обдумуючи і тут очі його розширилися від жаху:

-          Він…?

-          Так, - З сумом (чи йому здалося, що в очах співрозмовника блиснули сльози?)сказав Даріон, - Він повісився!

-          Ти ж знав? Міг його зупинити?- з раптовою люттю викрикнув Рене.

-          Це був його вибір. Це вже була така крайня межа, де або божевілля або жертва самим собою.

-          І як цього уникнути? – тепер Рене непідробно хотів знати відповідь.

-          Завжди тримай себе в руках! – зосереджено і трохи пригнічено мовив Даріон, - Завжди знай, що це не твоя війна і ти тут випадковий гість. Знай і пам’ятай скільки життів ти уже забрав. А коли почнеш здавати – тікай.

-          Дезертиром стати?

-          Ідіоти, що ніколи не відчували смак крові, що не вбивали, зробили з цього ганьбу. Тільки хай не страх смерті рухає тобою, а страх потонути у вбивствах. – Даріон тепер був сам не свій

-          Звідкіля ти це все знаєш? Ну, крім безглуздого про книги. Та про таке не пишуть.

-          Я був його сином.

Не додаючи ні слова Даріон відвернувся і почвалав углиб табору, до тіла батька.

Рене не пішов за ним, добитий останніми словами, розгублений, трохи наляканий. 

А тоді сів і тихо заплакав…