В дорозі до дому (оповідання)

Він взяв у руки книжку. Автор - Дземен. Якась проза. Погляд вихопив з тексту кілька слів: «… тоді Мандрівник сказав…». Відклавши книжку, повернувся до одногрупника і знову пішов з ним по місту.

-          То знаєш де найсмачніша кава у Франику? – продовжив той почату розмову.

-          То де ж?

-          Та ось, у цій пиріжковій. Просто розумієш вона як домашня.

-          Домашню я сам вдома роблю.

-          Ну, вона не посипана всякими вершками. Там немає зверху вафляних трубочок і вона не посипана шоколадом. Просто кава з молоком.

-          Але все одно у мене тільки 15 гривень.

-          так вона до 4 якраз і коштує. То може й мені купиш.

-          Ні. Обійдешся. Ти ж ще попередній борг не віддав.

-          Ну, добре, добре. Йди сам.

Вони підійшли до відчинених дверей «Пиріжкової».

-          Тоді я, напевне, йду додому.

-          Добре. Бувай.

У кафе майже немає відвідувачів. Зовсім немає пиріжків. Він замовив тільки чашечку кави і, не намагаючись знайти чистий столик, сів за найближчий – захаращений пудрою, блюдцями, серветками, чашечками з недопитою кавою.

Швидко випив ледь обпікаючий світло-коричневий напій. Вона не була такою особливою, ця кава.
Таку ж нашвидкуруч готували їм колись у лікарні, варили у масивних баняках, а те, що залишалося, розігрівали наступного ранку. Така мутна і блякла рідина, тільки що гаряча.
«Може б написати якийсь відгук про станіславівські кавярні?» - подумав він, але швидко відкинув цю стихійну думку.

Знову рух вперед, геть з кафе, туди на останній автобус. У загуслих стінках погляд шпарко вихопив напис на вітрині «Коли як не тепер?». І підручник мови, що прогризений хробаками.

Затихлі алеї і вулички. Народ, хоч яким він був різношерстим, у цей час сидів з дива тихо і тільки ледь чутно лунали кинуті кимось фрази.
Ось і дорога. Ту уже різкий гамір поспішних жовтобоких автобусів і лискучі вікна чорних автівок.
І, пробираючись поміж люд, що стояв на зупинці, ти побачив краєм ока її.

-          Добрий вечір! - мозок спрацював майже на автоматі.

Його викладачка з кількох економічних дисциплін, уже похила, але з біса шпарка бабуся, що тягла на автобус внука, таки почула і озирнулася.

-          О. Доброго вечора… - решта слів, якщо й такі були, потонули у шумі відстаней.

Ця зустріч розвеселила його. Точніше те, що його фразу почули.
Він ішов і посміхався насупленим обличчям і опущеним потилицям.
Біля його автобуса зібрався різношерстий сільський натовп. Усі сидячі місця були уже зайняті.  Тоді він підступив під невеличку залізну огорожку на вулиці і, повісивши на неї портфель, досягнув книжку.
Занурився поволі у вир кавової історії. Люди поблизу пили, лаялися, диміли цигарками, але він усе глибше і глибше поринав у сюжет. Зовсім скоро ці шуми відсунулися на задній план. Підступила темрява ночі.
Раз він підвів голову, коли автобус, ущент забитий людом, поїхав, неголосно скрипнувши гальмами.
Тоді, повернув книжку так, щоб її освітлювали вогні проїжджаючих машин.
Підкотився інший, порожній, автобус. Розсипана зграйка люду кинулася до нього, щоб чимдуж приміститися на кріслах.
Він неквапливо засунув книгу у портфель і також наблизився до автобуса.
Вільних місць було ще до біса багато.

Як тільки сів, зразу ж розгорнув книгу, увімкнув музику у плеєрі і знову поринув на  старовинні вулички Львова, де тільки-но призвичаювалися до завезеної австріяками кави.
Коли її тінь затулила на долю секунди книгу, він навіть не підвів голови.
Ставало тісніше і тісніше. Автобус здригнувся від обертів мотору, світло, що горіло у салоні, погасло.
Він включив ліхтаря. Насилу розібрав останній вірш Неборака про каву і з розчаруванням закрив книгу: надто вже вибоїста дорога, щоб і читати і світити ліхтарем.

Тоді, можливо, вперше поглянув навкруги. Луд увесь якийсь сонний, з пустими очима, приліпленими посмішками і рвучкими рухами.
Вона сиділа у самому кутку, на найдальшому сидінні, зосереджено схилившись над книгою. Якраз над її головою засвічена була тьмяна вечірня лампочка.
У вухах білі навушники. Червона кофта. Невеликі руки і темно сині джинси.
Книга не груба, трішки з пошарпаними сторінками.
Він глянув на дівчину зі здивуванням: небагато залишилося тих, хто читає під час подорожі.
Вона зовсім заглибилася у текст. Час від часу зорила у вікно. Кілька разів гляділа просто вверх, на примружену лампочку. Тоді знову відводила погляд на зовсім темне вікно.
Один раз навіть відклала книжку. Легенько посміхнулася і знову замріяно задивилася у небо.
Сиділа сама непорушно і прямо.
Тоді в якийсь момент окинула салон автобуса і спіймала його погляд. Мить секунди і знову опустила його до читання.
Він тепер не відводив погляду, вивчаючи, запам’ятовуючи.
«Підійти чи ні? Може, кинути записку? Чи просто заговорити? Чи попросити отого дідугана поряд заговорити з нею? Чи просто очікувати ще одного погляду?» - крутилося у нього в голові.
І погляд був. Вона підвела очі тільки на нього. Тепер дві долі секунди і знову опустила.
Люди виходили, сідали, щось промовляли, перемішувалися і розпадалися, мов у дивному танку.
Поза тіла стоячих він заглядав зі свого місця і сподівався довшого погляду, ще довшого.

Зовсім близько його зупинка.
Мозок хаотично обдумує варіанти. Всі вони у цей тихий вечірній час видаються зовсім нахабними.

Тіло ж саме реагує на знайомі пейзажі.
Тіло схоплюється на ноги і прямує до виходу. Він відчув, як на руку зіслизнув розірваний ні з того ні з сього брелок. Фіолетовий скейтборд.
Автобус зупинився. Задні двері повільно, мов би зі старості, розчинялися.
Він знову чомусь озирнувся. Вона дивилася на нього. Дивилася, дивилася, дивилася…
І він перший відвів погляд і ступив у прохолодне нічне повітря, на уже скурену росою траву.
А тоді присів, пробуючи вчепити на місце брелок. Боячись підвести погляд і провести  ним зникаючий у тінях фар автобус.
Тільки тоді, коли затихли звуки усіх машин поблизу, він підвівся, обтрусився і повільно почвалав додому, пробуючи провести межу між втраченими і непотрібними можливостями.

(без назви) оповідання

Вітер гуляв тихими алеями самотнього парку, розкидаючи опале осіннє листя.  Сутеніло. Десь-не-десь крізь листя пробивалися останні багряні сонячні промені.

«Так моторошно, так самотньо.» - Подумав він і пришвидшив ходу.

Тиша жадібно ловила кроки і розносила серед завмерлих дерев.

В якийсь момент він спіткнувся, перечепився об обпалу гілляку, що вперто розкинулася на брукованій стежині. Тоді, коли стрімкий перехід попід тихими кронами і косими сонячними променями перервався, тоді він не витримав. Погляд услужливо вихопив з м’яко підступаючих сутінків лавочку, всю припорошену обпалим багрянцем листя і пилюкою, накиданою нестихаючими  вітерцями.

Кілька швидких порухів руками. Долів полетіли всі ці наноси і оголилася потріскана часом коричнева поверхня. Чутка тиша вловила скрип дощок, що прогнулися під вагою тіла. Його вухо також вловили. Тіло незадоволено покрутилося, викликавши ледь помітне обпадання шматочків фарби і чергове рипіння підгниваючої лавочки.

Тоді знову тиша. Довго. Він сидів непорушно, старанно жуючи власні губи. Мов би чекаючи когось, тільки от не крутив головою, не виглядав у підступаючій темряві і прохолоді. Тоді видався перший порух за стільки часу. Він сягнув своєї сумки і витяг з неї кілька аркушів паперу. Відкинув впалу на очі гривку і заглибився у читання, чи б то пак у перечитування. Надто вже прим’яті і затерті були слова на папері. І ось воно: читає і проводить по літерах пальцем. Обережно, ніби торкається шкіри новонародженого немовляти. А тоді в якийсь невловимий момент ці доторки стають наполегливішими. Він мов би хапається за рятівний канат з фраз і абзаців.
Підніс до носа. Дарма. Запах вже вивітрився. І вітер вперто і марно намагається рознести його поміж крон притихлих дерев.

Мов би кульмінація. У очах спалахують сльози. Наполегливістю, гідною похвали, ці солоні крапельки пробиваються по смаглявих щоках і плутаються у вигинах ліній рота.

Він здивовано прицмокує. Смак сліз на язику. Тоді невпевнено підносить руку і витирає їх рукавом з обличчя. Але вони й далі продовжують текти. Нестримно.
Рух другою рукою. Він зіжмакав і пожбурив якнайдалі аркуші. Вітер насміхається над ним. Ця незграбна кулька підкотилася назад до ніг. Але обличчя вже сховане у складених долонях. Він ридає, нестримно і дуже тихо.

Як це йому вдається? Тиша дивується. Вона з усіх сил намагається рознести присутність хоч однієї людини по цілому парку. Забутому і закинутому парку.

Дуже важко, дуже повільно сльози все ж продерлися крізь зімкнені руки і полетіли, полетіли…
Дуже швидко, надто швидко вони упали на якийсь папірець, там унизу, під його схиленою головою.
Тепер почався заплутаний шлях у глибини цієї паперової кульки. Сльози течуть по словах.

«…це все…» змазується, викривлюється, просідає під їхнім невтомний плином.
І вони губляться десь у темряві паперової кульки, всотуються нею краще ніж губкою…

Нарешті й здригання плечей припинилися. Сутінки, майже повністю оповивши запилені доріжки, вихопили тільки пустий погляд.
Обличчя від сліз розчервонілося і забруднилося. Його заляпані пилюкою від витирання лавочки руки нервово сіпнули край куртки.
Тоді він різко схопився на ноги і тоді ж помітив кульку під ногами. Тремтячою рукою сягнув неї і глянув на змазані слова. Знову кинув, недбало і байдуже, не дивлячись куди упаде і кинувся …мчати тихими сутінковими доріжками і алеями.
Там за межею росту дерев була дорога. Далеко звідси, від покинутої сумки і паперової кульки, поряд у траві.
Але через деякий час вітер ревно розніс попід кроною дерев вибитий з звичайної черговості звук. Різкий скрегіт гальм машини і шин по асфальту. І що зовсім неймовірно, глухий удар тіла від зіткнення з металом.
Тиша не зрозуміла, як не зрозуміли листя і покриті темрявою ночі крони дерев, що до лавочки творець сліз вже не підійде. Тільки от дощ зовсім скоро заллє забуту сумку, змиє всі крихти вже нікому не потрібних слів з покинутого листа…

Пояснення

Якщо якийсь варвар таки прочитав перші 6 розділів моєї майже туманної книги, то має знати що от так знагла я взяв і видалив ці розділи з блогу.

Ці всі оповідання, роздуми і вірші мають стати тільки розігрівом.
Фальстарт уже був.
Спробую заново.
як там Едісон казав: "Я відкрив 10 000 способів неправильного досягнення цілі"

Лист (оповідання)

Кров гаряче стукала у голові. Вуха забивав зустрічний вітер. Усі рідкісні і тихі звуки світанкового міста зливалися в одну безкінечну шумову субстанцію. Погляд уже перестав вихоплювати з тонучого мороку картинки світу. Була тільки дорога, був тільки рух.

Тільки вперед.

Але, раптом він різко призупинився. З кишені випав аркуш паперу. Секунда на роздуми і він кинувся далі. Цей клапоть, списаний тонким, зграбним почерком перекрутився декілька разів у повітрі і впав на вогкий від осінньої роси асфальт.

Тупіт ніг чоловіка затих вдалині, по вулиці.

З присмерку, куди сонце і вдень не вельми хотіло заглядати, почувся рух. Серед тіней, що тулилися під домами, вибрався обірваний чоловік. Старі, драні штани, невизначеного кольору куртка. На ногах купка носків і домашні тапки.
Якби тут, на самотньому відтинку дороги були ще й інші люди, вони б сказали, що від цього безхатька йде нестримний «аромат» алкоголю, бензину, і протухлих овочів. Схоже, ця какофонія смороду ніяк не впливала на ніс самого чоловіка. Він похитуючись, став на ноги і с повільна підійшов до аркуша що самотньо потріпував краями під легкими подувами вітерцю.

Тепер завданням стало нахилитися і не впасти. З першого разу чоловікові це не вдалося. Він втратив рівновагу і доволі комічно відкотився ще й на кілька десятків сантиметрів вниз по похилій вулиці. Вдруге йому це теж не вдалося.
Утретє мозок його прошила затуманена проте абсолютно логічна у той час думка.

Він, уже не встаючи, підповз до аркуша, зіжмакав його і підтягнув ближче до очей.
Слабкі відблиски світанку давали тепер достатньо світла.

Безхатько засопів, згадуючи літери алфавіту, але вперто продираючись крізь терени призабутого письма.

«…тому що ми зараз вже такі різні. Мені набридли всі дурні й облудливі ілюзії. Ти ж не хочеш цього всього помічати? Ні! А я бачу. Можу тобі нагадати…»

Лист.

-          Ей ти. Дурню, чому розлігся посеред дороги? – звідкись справа крик прозвучав як постріл.

Безхатько повернув голову на звук голосу і очі засліпив блиск уже непотрібних на світанку фар. Дорога червона машина, розлючений, трішки нетверезий чоловік.

-          Я що говорю до лося? Забирай дупу з моєї дороги. А то розчавлю. Одним лайном більше, одним менше - різниці немає.

Цей другий крик таки підігнав лежачого. Він, зіщулившись, немов би від удару батогом, спробував поспішно піднятися. Але затуманеному алкоголем мозку все ще не хотілося такої активності. Чоловік упав, тільки-но ставши на коліна. Це остаточно розізлило водія.

-          Ах, ти ж покидьку. – на цих словах він вибрався з машини. Дорогий чорний костюм, біла сорочка.

Носак лакованих чорних туфель описав невеличку дугу і зупинився на боку безхатька. Той, намагаючись встати вдруге, захрипів і повалився на бік.
Ще одна дуга. Ще один хрип.
Ще одна дуга. Сонце кинуло самотньо перший промінь, який відбився на блискучому взутті.

Тепер чоловік спробував рухатися. Він з усіх можливих і неможливих сил повз до свого притулку поряд з темною стіною. Там його чекали кілька смітників, кілька старих картонних коробок, кілька непотрібних нікому речей, кілька недогризених курячих кісток, випадково викинута кимось нерозпочата пляшка пива, там, де його тиша і його світ.

Ще одна дуга. Тепер туфлі відбивали на блискучому асфальті довгі тіні.

Очі водія сліпило сонце. Він на мить зупинився, і глянув вдаль по дорозі.

-          Як мало часу. – промурмотів ледь чутно і знову його погляд ковзнув вниз.

На його подив, безхатька не було під його зором. Той, скориставшись кілька секундною затримкою, майже заповз у свої вічні сутінки.

Чомусь ця обставина розпалила у водію ще більший гнів. Він, подолавши напад огиди від зіткнення носа з смородом цього місця, підійшов до безхатька. Очі повільно відвикли від сонця. Безхатько уже не рухався – просто не мав куди. Це був дуже тісний провулок між будинками. Але він всуціль заставлений якимись поламаними речами, а на самому початку приліпилися кілька смітників.

Ще одна дуга. Тепер світло не захотіло освітити цей рух.
Безхатько закрив обличчя руками, не втямивши, що ж тепер робити і чого цей чоловік нарешті не поїде. Він не звик до спротиву. Можливо, саме це й скотило його до такого стану, але зараз і близько не було таких думок.

Шофер нарешті виокремив з мороку декілька речей: газетка, а на ній купка якихось недоїдків, пляшка пива.

Ще одна дуга.
Тепер тиша розірвалася ледь чутним тріскотом кісточок і гучнішим дзенькотом розбитої пляшки.

Безхатько тільки схлипнув, дивлячись як частина його щоденної мрії перетворюється на ніщо.

Раптом він з подивом усвідомив, що увесь цей час стискав у руці аркуш паперу. А тоді ще одна думка прошила мозок: «Це ж усе через нього»
Мимоволі рука розслабилася і цей листок знову відчув дотик асфальту. Але тепер, скручений у кульку, зумів відкотитися на декілька сантиметрів.
Ще одна дуга…завмерла.

-          Що це? – з якоюсь раптовою цікавістю спитав шофер.

Він нахилився і підняв паперову кульку. Розгорнув.
Тепер щоб прочитати потрібно було покинути побивання безхатька.

Чоловік крутнувся на каблуках лакованих туфель і вийшов на сонце.

Воно освітило рівний жіночий почерк.

«…як ти зрадив мене з тією жінкою. Ти справді думав що я не дізнаюся? Ти ж клявся у вірності, тоді, на нашому весіллі. А зараз… Що ж, чорт побери, сталося зараз?

Знаєш скільки дивних і безглуздих питань у моєму мозку? Скільки світів з неймовірними закінченнями я…»

-          Ей ти, друже. Може зайдеш у машину і пропустиш людей? – крик з-за його автівки.

Шофер відвів погляд від аркуша, скрутив його знову у кульку і кинув позад себе. Знову вона торкнулася асфальту. Тоді сів за кермо і почав заводити двигун.

Кулька відкотилася до лігва безхатька і завмерла на межі сутінків і сонця.

З темряви вихопилася рука і розгорнула аркуш.

«…вигадала, щоб знайти щасливий вихід. Але його немає. Ти розумієш, немає хеппі енду.

Напевне ніяк не зможу передати словами як я тебе кохаю. Це таке п’янке і дивовижно пахуче відчуття. Я не кажу про нього у минулому часу. Ти це помітив? Ти ж усе помічаєш: мої сумні підпухлі очі, цю блідість лиця, зміни апетиту, істерики…»

-          Дякую. – крик з вантажної машини.

Вона прогуркотіла повз криївку безхатька. Його погляд проводив її поки не наткнувся на припарковану до узбіччя автівку. Погляд хаотично заметався і наткнувся на лаковані туфлі перед самими очима.

Шофер схилився перед аркушем і підібрав його.

-          Я дочитаю. – з погрозою сказав він.

«…ці безсоння… Так, ти здогадувався, а я скажу правду. Я вагітна. Але навіщо нам дитина, якщо немає тієї любові? Навіщо я повірила тобі?»

У цьому місці слова змазані кількома краплинами води.

-          Ти, лайно, уже встиг сплюндрувати аркуш.

Безхатько за цей час зумів підвестися і його незвично зелені очі зустрілися з блакитними. А  тоді його погляд опустився на аркуш у руці навпроти.

-          Ц-це… - прокашлявся він. – Це не вода. Це сльози.

Шофер мить стояв у роздумах і тоді схилив голову над аркушем. Його ніс відразливо вигнувся: з-за плеча полинув відгомін смороду. Безхатько підстосувався ззаду його плеча.

Силою волі він стримав лють і знову схилився над аркушем.

«…Все, я так далі не можу. Знаєш, як нестерпно продовжувати це писати? Уривчасті фрази і думки. Цей розпач, біль, розлука. Постійна мука і сумніви. Досить.
Не можу більше посміхатися тобі в обличчя., проводити пальцями по твоїх устах, знаючи що ти ними притулявся до іншої.
Все.
Ти знаєш, що я не вмію плавати.

Сьогодні на світанку на набережній, біля першого пірсу я все закінчу.

Це буде майже добре. А тобі залишиться довге життя з іншими жінками.
Чому я кажу тобі це?
Ти ж сьогодні знову пізно вернешся з роботи. Знову дивитимешся до середини ночі телевізор. Знову потім сидітимеш у кімнаті за ноутбуком ще кілька годин. Аж тоді підеш до ліжка і знайдеш це. А якби ти так прагнув до мене як я тебе, тоді знайшов би її вчасно.
Тоді твоя тверда рука б затримала мене…»

-          Спокійно. Просто мовчи. - Голос перехожих знову перервав читання.

І шофер і безхатько підвели погляд на них: чоловік і жінка зовсім мокрі, тремтять від холоду і обнімають один одного.

Тоді здивовані зелені очі знову зустрілися з блакитними.

Тоді пара опустила очі і побачила що тримають у руках незнайомці.

Чотири людини стояли і переглядалися. Ніхто не знав що сказати.

-          Відвези їх до дому. Бачиш, зовсім промокли. – хрипло мовив безхатько до шофера. – А це може нашкодити дитинці.

Ця фраза вивела всіх з заціпеніння. Шофер впхав аркуш у руку безхатька і побіг до машини.

-          Хто ви такі? - обурено запитав мокрий чоловік.

-          Сідаємо? – мовив шофер, проігнорувавши питання.

-          М-ми… - чоловік сумнівався і ще раз кинув погляд на аркуш паперу.

-          Повірте. Я не зашкоджу. Сідайте. – Переконував шофер.

Нарешті пара рушила з місця і сіла на задні сидіння. Жінка за цей час не мовила ні слова.

-          А ти? – Блакитні очі втретє зустрілися з зеленими.

Безхатько підняв руку з затиснутим аркушем.

-          Сьогодні я здобув більше ніж втратив. Можна залишити? – це він уже до жінки.

Її карі очі глянули на безхатька. Жінка спробувала щось сказати, але кинула спроби і тільки схвально хитнула головою.

Двигун завівся. Машина розвернулася.

Востаннє блакитні очі зустрілися з зеленими. Безхатько провів автівку довгим поглядом а тоді повернувся на 180 градусів і світло залило його лице…

Тіні темряви (оповідання)

-          Ось глянь, я буду поруч, у кімнаті за стіною. Тобі немає чого боятися.

-          Мам.

-          Ні. – нетверде слово. Жінка сама ще сумнівається у своєму поступку. – Тобі пора б уже привикати.

Мама на мить затрималася біля дверей, намагаючись не дивитися у бік ліжка у заплакані блакитні очі дочки, але таки різким рухом, мов би обриваючи зв'язок, вимкнула світло і причинила двері. Щільно причинила двері.

Деякий час у кімнаті, оперезаній темрявою, не чулося ні звуку. Вона боялася ворухнутися, боялася зрозуміти що була права.

І ось. Хвилина. Друга. Нічого немає. Здається, навіть там, за стіною, немає уже немає інших кімнат, немає тата і мами і темрява поглинула ці двері, прохід-порятунок.

Тихий всхлип.

Нічого. Абсолютно нічого.

-          Мам! – відчайдушно. Хоч і чують всі вони під ліжком.

Ні звуку.

-          Мам! – Щось не так. Уже з цим криком щось непомітно просочилося у липку темряву літньої ночі.

(у іншій кімнаті)

-          Ох, знову. Я йду до неї.

-          Ні! – її чоловік. – Я ж тобі уже стільки разів казав. Скільки разів розповідав про себе. Уже з 6 років я спав сам. А тут цілих 8 і боїться. З цим потрібно було щось робити.

-          Так, але вона не готова. Ти не чуєш цього крику. – Жінка схвильовано заламує руки і метається по кімнаті.

-          Це ж дурні дитячі страхи. – чоловік дозволив собі посміхнутися, точніше насміхатися над надмірною опікою дружини. – Ось, бачиш, уже затихла.

-          Вона боїться кричати.

-          Нас боїться?

-          Так ти знаєш свою дочку? Тебе вона боїться. Але зараз це страх перед темрявою і тим що під ліжком.

-          Пхе. Мірандо, я тебе не впізнаю. Ти що ж слухаєш, що вона там вигадує про свої страхи.

-          Едварде. Ти просто нестерпний.

Якщо раніше жінку діймали хвилювання з приводу дочки, то тепер усе заступив гнів на чоловіка з його манією самостійності.

-          Я йду спати. – демонстративно грюкнула дверми.

Чоловік не рушився і не казав ні слова, продовжуючи сидіти у кріслі і читати газету.
Про дочку ніхто тепер не думав.

(знову ліжко)

-          Мам. – тепер обережно і тихо. Тепер страх посилився.

Чи це їй здалося якесь ледь чутне шбуркання під ліжком. Тиша далі тремтіла від напруження і дівчинка прислухалася, майже втиснулася у простирадло.

Знагла, вітер порушив тишу і тріпнув шторами.

Від цього звуку думки панічно здибилися.
«Чому вони коливаються? Ага, вікно! Мама забула закрити. Встати і піти до нього?»

Погляд на підлогу, на темну і бездонну підлогу. Вона в’язко обплутувала деталі предметів і повільно підбиралася до ліжка. І ще ж там, під ним, отой звук.
«Ні!»

Знову шкрябучий звук. Тепер він линув звідкись, від дверей.
Наважившись, внутрішньо зажмурившись і зібравшись, вона зробила порух рукою. Від нього штора зсунулася, оголюючи шмат буремного неба. Хмари важко перекочувалися по ньому, малюючи розпаленій уяві злі пички.

Місяць, на який вона так надіялася, світло, яке мало б прогнати їх усіх… Його не було. Вмикач був так далеко від ліжка, так темно і недосяжно.

Спалах.
Засліпив очі дівчинки так різко, що переляк помер так і не встигши народитись.

Блискавиця.
Але, вона миттю викрила усі секрети потайної темної кімнати.
Чи ц-це їй здалося, що Щось зігнувшись корчиться коло дверей.
Серце застило у німому жаху і тільки ще один спалах світла змусив його іти далі.

Ні, здалося.

На стіні, поряд дверей висить картина. Якийсь невідомого імені святий. Цей другий спалах привернув увагу очей до неї. Що це з портретом?
Третій спалах блискавиці висвітлив широку посмішку і теплі очі святого, що дивився прямісінько в очі дівчинки.
Він…він дивився.

Дивився, і вона це чула крізь темряву, сподіваючись на ще одну блискавку, що розвіє її страх.
Спалах.
Картини немає.
Подив, недовіра, тривога, неспокій, страх, Жах…
Де ж картина з чим невідомим чоловіком?

-          Хкррр!

Що це був за звук?
Очі в сторону шафи. Ось видніється її масивний силует. І звідтіля, зсередини долинув звук.
Спалах.
Та ні, шафа лівіше, поряд, ааа…

Вона не витримала.

-          Мам! – надривно і благаюче, з підступаючими слізьми.

У ковдру з головою і причаїлася.

Ш-ш-шкряб! Це з-під ліжка.
Ковдра уже замала на неї, яке б не було бажання закутатися. Якщо голова накрита, то ноги раз по разу вислизають на це холодне простирадло, липке простирадло… Липке?

Ноги під себе, так, що тепер потилиця уперто показує жмут русявого волосся.
«Грюк!» - вітер зачинив вікно.
Хіба він був аж такої сили?
Спалах.
Легкий подув повітря на потилицю.
Але ж, але ж вікно тільки-но зачинилося?
«Але ж…»

Спалах висвітив химерну гру тіней на її простирадлі.
Тишу несподівано розірвав звук самотньої машини.
Остання, пізня, прокотилася по ґрунтовій дорозі під вікном.
(у машині)

-          О, Сем! Прикрути радейко.

-          ТА що це з тобою, Білле?

-          Та, ну. Здається мені пора б поспати трохи.

-          І з чого це така дурня у голову лізе?

-          Та верзеться уже всяке…

-          Ого. Ну і що ж?

-          Так от. Дім, попри який ми тільки-но проїхали. У вікні стирчить шафа з зеленими очима. І вона дивиться так якось підло і злобно на мене. А тоді розвертається і йде кудись углиб кімнати…