Тіні темряви (оповідання)

-          Ось глянь, я буду поруч, у кімнаті за стіною. Тобі немає чого боятися.

-          Мам.

-          Ні. – нетверде слово. Жінка сама ще сумнівається у своєму поступку. – Тобі пора б уже привикати.

Мама на мить затрималася біля дверей, намагаючись не дивитися у бік ліжка у заплакані блакитні очі дочки, але таки різким рухом, мов би обриваючи зв'язок, вимкнула світло і причинила двері. Щільно причинила двері.

Деякий час у кімнаті, оперезаній темрявою, не чулося ні звуку. Вона боялася ворухнутися, боялася зрозуміти що була права.

І ось. Хвилина. Друга. Нічого немає. Здається, навіть там, за стіною, немає уже немає інших кімнат, немає тата і мами і темрява поглинула ці двері, прохід-порятунок.

Тихий всхлип.

Нічого. Абсолютно нічого.

-          Мам! – відчайдушно. Хоч і чують всі вони під ліжком.

Ні звуку.

-          Мам! – Щось не так. Уже з цим криком щось непомітно просочилося у липку темряву літньої ночі.

(у іншій кімнаті)

-          Ох, знову. Я йду до неї.

-          Ні! – її чоловік. – Я ж тобі уже стільки разів казав. Скільки разів розповідав про себе. Уже з 6 років я спав сам. А тут цілих 8 і боїться. З цим потрібно було щось робити.

-          Так, але вона не готова. Ти не чуєш цього крику. – Жінка схвильовано заламує руки і метається по кімнаті.

-          Це ж дурні дитячі страхи. – чоловік дозволив собі посміхнутися, точніше насміхатися над надмірною опікою дружини. – Ось, бачиш, уже затихла.

-          Вона боїться кричати.

-          Нас боїться?

-          Так ти знаєш свою дочку? Тебе вона боїться. Але зараз це страх перед темрявою і тим що під ліжком.

-          Пхе. Мірандо, я тебе не впізнаю. Ти що ж слухаєш, що вона там вигадує про свої страхи.

-          Едварде. Ти просто нестерпний.

Якщо раніше жінку діймали хвилювання з приводу дочки, то тепер усе заступив гнів на чоловіка з його манією самостійності.

-          Я йду спати. – демонстративно грюкнула дверми.

Чоловік не рушився і не казав ні слова, продовжуючи сидіти у кріслі і читати газету.
Про дочку ніхто тепер не думав.

(знову ліжко)

-          Мам. – тепер обережно і тихо. Тепер страх посилився.

Чи це їй здалося якесь ледь чутне шбуркання під ліжком. Тиша далі тремтіла від напруження і дівчинка прислухалася, майже втиснулася у простирадло.

Знагла, вітер порушив тишу і тріпнув шторами.

Від цього звуку думки панічно здибилися.
«Чому вони коливаються? Ага, вікно! Мама забула закрити. Встати і піти до нього?»

Погляд на підлогу, на темну і бездонну підлогу. Вона в’язко обплутувала деталі предметів і повільно підбиралася до ліжка. І ще ж там, під ним, отой звук.
«Ні!»

Знову шкрябучий звук. Тепер він линув звідкись, від дверей.
Наважившись, внутрішньо зажмурившись і зібравшись, вона зробила порух рукою. Від нього штора зсунулася, оголюючи шмат буремного неба. Хмари важко перекочувалися по ньому, малюючи розпаленій уяві злі пички.

Місяць, на який вона так надіялася, світло, яке мало б прогнати їх усіх… Його не було. Вмикач був так далеко від ліжка, так темно і недосяжно.

Спалах.
Засліпив очі дівчинки так різко, що переляк помер так і не встигши народитись.

Блискавиця.
Але, вона миттю викрила усі секрети потайної темної кімнати.
Чи ц-це їй здалося, що Щось зігнувшись корчиться коло дверей.
Серце застило у німому жаху і тільки ще один спалах світла змусив його іти далі.

Ні, здалося.

На стіні, поряд дверей висить картина. Якийсь невідомого імені святий. Цей другий спалах привернув увагу очей до неї. Що це з портретом?
Третій спалах блискавиці висвітлив широку посмішку і теплі очі святого, що дивився прямісінько в очі дівчинки.
Він…він дивився.

Дивився, і вона це чула крізь темряву, сподіваючись на ще одну блискавку, що розвіє її страх.
Спалах.
Картини немає.
Подив, недовіра, тривога, неспокій, страх, Жах…
Де ж картина з чим невідомим чоловіком?

-          Хкррр!

Що це був за звук?
Очі в сторону шафи. Ось видніється її масивний силует. І звідтіля, зсередини долинув звук.
Спалах.
Та ні, шафа лівіше, поряд, ааа…

Вона не витримала.

-          Мам! – надривно і благаюче, з підступаючими слізьми.

У ковдру з головою і причаїлася.

Ш-ш-шкряб! Це з-під ліжка.
Ковдра уже замала на неї, яке б не було бажання закутатися. Якщо голова накрита, то ноги раз по разу вислизають на це холодне простирадло, липке простирадло… Липке?

Ноги під себе, так, що тепер потилиця уперто показує жмут русявого волосся.
«Грюк!» - вітер зачинив вікно.
Хіба він був аж такої сили?
Спалах.
Легкий подув повітря на потилицю.
Але ж, але ж вікно тільки-но зачинилося?
«Але ж…»

Спалах висвітив химерну гру тіней на її простирадлі.
Тишу несподівано розірвав звук самотньої машини.
Остання, пізня, прокотилася по ґрунтовій дорозі під вікном.
(у машині)

-          О, Сем! Прикрути радейко.

-          ТА що це з тобою, Білле?

-          Та, ну. Здається мені пора б поспати трохи.

-          І з чого це така дурня у голову лізе?

-          Та верзеться уже всяке…

-          Ого. Ну і що ж?

-          Так от. Дім, попри який ми тільки-но проїхали. У вікні стирчить шафа з зеленими очима. І вона дивиться так якось підло і злобно на мене. А тоді розвертається і йде кудись углиб кімнати…