(без назви) оповідання

Вітер гуляв тихими алеями самотнього парку, розкидаючи опале осіннє листя.  Сутеніло. Десь-не-десь крізь листя пробивалися останні багряні сонячні промені.

«Так моторошно, так самотньо.» - Подумав він і пришвидшив ходу.

Тиша жадібно ловила кроки і розносила серед завмерлих дерев.

В якийсь момент він спіткнувся, перечепився об обпалу гілляку, що вперто розкинулася на брукованій стежині. Тоді, коли стрімкий перехід попід тихими кронами і косими сонячними променями перервався, тоді він не витримав. Погляд услужливо вихопив з м’яко підступаючих сутінків лавочку, всю припорошену обпалим багрянцем листя і пилюкою, накиданою нестихаючими  вітерцями.

Кілька швидких порухів руками. Долів полетіли всі ці наноси і оголилася потріскана часом коричнева поверхня. Чутка тиша вловила скрип дощок, що прогнулися під вагою тіла. Його вухо також вловили. Тіло незадоволено покрутилося, викликавши ледь помітне обпадання шматочків фарби і чергове рипіння підгниваючої лавочки.

Тоді знову тиша. Довго. Він сидів непорушно, старанно жуючи власні губи. Мов би чекаючи когось, тільки от не крутив головою, не виглядав у підступаючій темряві і прохолоді. Тоді видався перший порух за стільки часу. Він сягнув своєї сумки і витяг з неї кілька аркушів паперу. Відкинув впалу на очі гривку і заглибився у читання, чи б то пак у перечитування. Надто вже прим’яті і затерті були слова на папері. І ось воно: читає і проводить по літерах пальцем. Обережно, ніби торкається шкіри новонародженого немовляти. А тоді в якийсь невловимий момент ці доторки стають наполегливішими. Він мов би хапається за рятівний канат з фраз і абзаців.
Підніс до носа. Дарма. Запах вже вивітрився. І вітер вперто і марно намагається рознести його поміж крон притихлих дерев.

Мов би кульмінація. У очах спалахують сльози. Наполегливістю, гідною похвали, ці солоні крапельки пробиваються по смаглявих щоках і плутаються у вигинах ліній рота.

Він здивовано прицмокує. Смак сліз на язику. Тоді невпевнено підносить руку і витирає їх рукавом з обличчя. Але вони й далі продовжують текти. Нестримно.
Рух другою рукою. Він зіжмакав і пожбурив якнайдалі аркуші. Вітер насміхається над ним. Ця незграбна кулька підкотилася назад до ніг. Але обличчя вже сховане у складених долонях. Він ридає, нестримно і дуже тихо.

Як це йому вдається? Тиша дивується. Вона з усіх сил намагається рознести присутність хоч однієї людини по цілому парку. Забутому і закинутому парку.

Дуже важко, дуже повільно сльози все ж продерлися крізь зімкнені руки і полетіли, полетіли…
Дуже швидко, надто швидко вони упали на якийсь папірець, там унизу, під його схиленою головою.
Тепер почався заплутаний шлях у глибини цієї паперової кульки. Сльози течуть по словах.

«…це все…» змазується, викривлюється, просідає під їхнім невтомний плином.
І вони губляться десь у темряві паперової кульки, всотуються нею краще ніж губкою…

Нарешті й здригання плечей припинилися. Сутінки, майже повністю оповивши запилені доріжки, вихопили тільки пустий погляд.
Обличчя від сліз розчервонілося і забруднилося. Його заляпані пилюкою від витирання лавочки руки нервово сіпнули край куртки.
Тоді він різко схопився на ноги і тоді ж помітив кульку під ногами. Тремтячою рукою сягнув неї і глянув на змазані слова. Знову кинув, недбало і байдуже, не дивлячись куди упаде і кинувся …мчати тихими сутінковими доріжками і алеями.
Там за межею росту дерев була дорога. Далеко звідси, від покинутої сумки і паперової кульки, поряд у траві.
Але через деякий час вітер ревно розніс попід кроною дерев вибитий з звичайної черговості звук. Різкий скрегіт гальм машини і шин по асфальту. І що зовсім неймовірно, глухий удар тіла від зіткнення з металом.
Тиша не зрозуміла, як не зрозуміли листя і покриті темрявою ночі крони дерев, що до лавочки творець сліз вже не підійде. Тільки от дощ зовсім скоро заллє забуту сумку, змиє всі крихти вже нікому не потрібних слів з покинутого листа…