Фотографії

Одна з найстрашніших речей цього світу – це фотографії. Спочатку вони змушують тебе завмирати, щоб завмирати. Тоді викрадають у тебе частинку життя і віддають в інші руки. А тоді вони викривлюються, вицвітають, розповзаються десь на столі чи у альбомі. Тоді постійно змушують згадувати. І згадувати. І ніяк не вдається порадіти, тому що неможливо насолоджуватися сповна тим, що не повториш. Повториш? І ніяк не зайдеш у цю річку двічі, бо вода уже протекла і річка уже не та, що була.

І не знищити їх. Фотографії не можна знищувати. Чому? Щоб боліли про прожите, щоб затихаючі спогади не затихли остаточно, щоб постійно тикатися у очі, коли це найбільш непотрібно, щоб знати, що колись було інакше. Щоб вони були поруч, ті, хто там, поряд з вами, на фото. Зараз вони усі далеко. І якось живуть без вас. А на фото ви - незамінні, ви - незмінно разом, ви - без змін, ви - безіменні, але імена ніколи не грали ролі на фотографіях. І болі на них завжди неповні, тому не так страшні, і сльози на них завжди більш сухі, і дні завжди чомусь в весні купаються.

Фотографії стежать. І ви це теж відчуваєте? Так, вони завжди спостерігають. І осуджують. І схвалюють. Тільки ці поняття у них настільки подібні, що ніяк не розрізниш і не зрозумієш їх.

На фото усе менше. Навіть якщо фото збільшити. Небо на фото здатне поселитися у рамки і не наважуватися випхатися за ці рамки. І хто скаже, що це погано? Погано, якщо це стане звичкою. А потім можна буде тільки розкрити альбом і насолоджуватися неіснуючим і уже стертим. І не помічати недоліків.

Фотографія любить померлих. Якщо людини немає у живих, її зображення спробує побити усі рекорди довговічності і муляти очі ще не одному поколінню. І хіба будеш винити за це фотографії?

Уся психологія фотографії у намаганні відколоти шматочок того, що не ділиться, або, хоча б, зробити достовірну копію. І які ж ми після цього оригінальні? Але це найшвидший спосіб украсти шмат тоді не належного. І заховати між сторінки якогось запиленого видання.
Фотографія – спосіб зберегти посмішку на відстані.
Спосіб зустрітися поглядом і втопитися. Фотографія має рамки, але не має міри глибини, туди, усередину.

Спосіб палити, рвати, лаяти, топити і скручувати людину. Чи ж бо її копію.
Спосіб відчути. Хороша та фотографія, яка допомагає відчути. І найсолодше спостерігати ті знімки, у яких автор вклав себе підсвідомо.

Фотографія – це як убивство. І там і там, при дії, віддається кусочок душі. Але одного разу насильно і без бажання, а у іншому має бути тільки добровільно. Інакше такі фото вицвітають найпершими.

Фотографії лякають. Люди на них кращі, ніж є насправді, барвистіші, ніж є насправді. І спробуй після цього рівнятися до них. Це ж буде неможливим, несправедливим і божевільним. Бо ж, вільним ти будеш не у порівнянні, а у прокладанні свого…

Сумного у фото так багато. І так багато свята. А ще сліз, істерик, поз, задумів, криків, мук, посмішок, думок, ідей, людей, кроків, вад і досягнень, прагнень, любові, крові - світла й тіні, загалом.

Найкраще фото - мимохідь. Тебе не змушують завмирати і позувати. А найгірше, що тільки приходить зараз на гадку, – це штучна посмішка. Після такого стає сумно за ще одне убивство свободи волі.
І взагалі. Не мені судити про фотографію. Це ж і правильний підбір фону, режим, тіні, і таке інше, далеке, невідоме і незнайоме.
Чому про фото?
Тому що це як порівняння: що ти робив – що ти робиш.

То що ти зараз робиш?