Українці і закордон. №1. Фінляндія.

Розмова під час автостопу з Богданом, хлопцем з Франківська, що бував літом на заробітках у Фінляндії. 

Працюють українці там, в основному, літом на зборі лісових ягід: морошки, чорниці, суниці. Потім продають їх на ринках різним перекупникам. Їдуть самі або через фірму. Їдуть групами людей на своїх автівках.

Нижче -  фрагменти з розмови (Збережено особливості вимови і стилю).

***

- ...А як себе вели тоді, під час поїздки, ваші родичі і друзі?

- Ти ж береж екіпаж в машину. Ти вже як береш, то переважно на місяць така поїздка і стараєшся взяти таких людей, яких ти знаєш, бо треба там довший час з ними відбути.

- Як тоді відбувається сам пошук місця збору? Роз’їжджаєтеся чи всі в одну сторону подаєтеся разом?

- Ми ж машинами. От нас три машини виїжджає, та. Там ж багато їзди українців. Ми тільки в дорозі тримаємося разом. Там приїхали, ми можемо поселитися на одному кемпінгу, а дальше всьо, кожна машина зранку встає і має свій напрямок.

- Але ж ви контактуєте між собою протягом дня? Що ось багаті місця, а ось…

- Та, та. З такими близькими, з якими я вже там довший час знаюся, то ми звичайно що там спілкуємося. Я от поїхав в один напрямок і кажу що нема взагалі… Тота морошка, що на болоті росте, то вона по 10 євро за кілограм, а чорниця – по 1,20 євро. Але я збирав, я був 5 разів у Фінляндії, то всього-на-всього один раз я збирав чорницю. Всі інші рази її або не було або вона, сильні дощі були і вона просто погнила. І от. Але там ще, якщо є можливість, можна після чорниці брусніку збирати, але то так, щоби попасти на три вида ягід, то рідко. То треба щоб були погодні умови дуже добрі, щоби вона зародила і та, і та, і та. Тоді можна цей…

- А фіни самі промишляють цим чи вони знають що до них приїде хтось і буде збирати це?

- Вони збирають оту морошку, що на болотах. Не всі. Деякі купляють то. Бо в них та ягода дуже ціниться. Получається, як в нас вареники, то там пиріжки з тою ягодою. Це ніби як їхня національна страва. І вони то дуже люблять. Взагалі, та ягода дуже корисна для здоровля і вони там за нею, там… Той сезон, то там  - на «Ура!».

- А загалом, значить, якщо здаєте її по 10 євро, то вони продають її по 20 чи як то все відбувається?

- Вони від нас приймають, а фіни як уже отам на ринок приходять, то вони вже десь по 15 купляють, приблизно. І там от знати мову мінімально і от…

- А як там загалом? Місцевість, тобто, дороги і краєвиди.

- Там краса дуже файна. Дуже. Там, взагалі… Я не скажу, що я там дуже багато де був, я. Литва, Латвія, Естонія, Польща, Фінляндія.

- І як там в порівнянні з іншими країнами?

- Ну, там дуже гарно. Там природа, та. Там дуже багато ріків і озерів, там гори і дуже чисто. Там такий клімат, що ти просто …

- Тобто ріки там настільки чисті?

- Я пив там з них воду. Ну, я не кажу що з такої, широкої, а от ті, якісь вузенькі, які протікають. Там йдеш через ліс, камні такі і з під камнів витікає річка. І потім нема її, нема, вона сховалася, а потім знову виринає. А вона в ній така… Взагалі. Вона така м’якенька, що ти п’єш, п’єш і не можеш напитися. В день можеш випити десь літрів 10 води. Так би й пив, пив. Дуже там…

- А що там, в Фінляндії з інфраструктурою?

- Ну, дороги там…В лісі ось такі дороги (показує на трасу «Рогатин-Франківськ», яка пів року тому ремонтована і застелена новим шаром асфальту). Хоча, нє, в самому лісі кам’яна дорога. Але, може бути поворот з траси і вказівник, що далі населений пункт і там може бути всього 5 хатів, і дорога до них рівненька. 

Туалет в лісі може бути. Такий, дерев’яний. 

- І сміття там немає?

- Сміття там немає. Там якби ти викинув щось через вікно і фін побачив, то тебе би за 10 хвилин догнали і ти би такий штраф отримав.

Пам’ятаю, фін п’яний приїхав. Там, на кемпінгу. Чи ягід хотів купити чи що. Ну, такий досить п’яний, бо шатало ним.  Він вийшов з машини, відкрив собі пляшку пива. Корок йому впав.  Він відкрив двері, поставив в машину пиво, на чєтвєрєньки впав і корок той шукав. Поставив його в машину і далі пішов пиво пити.

- Тобто, навіть коли вони п’яні, то в них…

- Та, в них то закладено. От було таке. Я виїхав з кемпінгу, не включив світло. Дивлюся, їдуть всі, сигналять мені, фарами моргають, на мотоцику тоже їде хтось там і мені рукою показує. Аж тоді я бачу «О, фари не включив.». І це буквально я виїхав і проїхався 500 метрів, всі машини мені сигналили, що зупиняють, оштрафують, включи світло. Там люди дуже…

- А наскільки вони ментально дружні?

- Вони між собою не дуже дружелюбні. В них там – моя хата скраю, я нічого не знаю. Але, якщо треба там допомогти, то від них можна дочекатися. Просто вони там самі по собі. Але, в них заборів нема ніде.

- Тобто?

- Там хати без огорож. Нема там нічого. Просто травичков засіяно.

- А як вони розрізняють де своє а де чуже? А якщо твої кури перебіжуть до сусіда?

- Там такого нема. Вони не тримають господарки. А якщо вже тримають, то там всьо загорожено. У них там просто нема, як у нас, що хата на хаті. В них там одна хата, а вже там інша хата.

А ще там двоповерхових хат майже нема взагалі. Хіба що там дійсно якийсь багатій живе. Але я би не сказав, що і то тенденція. 

Там ото такий лісничий є. Рибалка. Він мене на форель завжди возив. Потім додому закликав і він такий, досить солідно живе. 80 кілометрів квадратних території під ним є. Це все його лісництво є. Він там все контролює, дає дозволи на вирубку і таке. Він там солідно так стоїть. А приїхали до нього додому. Машина тоже в нього там toyota avensis там, universal. Не є аж щось таке. Приїхали до нього додому, а там така низенька хатинка. Думаю щось собі «Живе якось так, бідно». А вона низенька, але вона широка. А ми зайшли до хати, а там такі просторі кімнати, всередині сауна здоровенна, кухня. Я собі так подивився і думаю, ну, реально, для чого вверх будувати? А не то, як в нас, отут, триповерхові такі вибудовують. (показує рукою на село, повз яке проїжджаємо і в якому стоять триповерхові хати «бідних українців»)

В нас якось так закладено є, що люди хочуть якогось такого, а там такого немає. 

В нас тут дивляться люди, хто як вдітий, все оцінюють, а в них нема такого. В них звичайні джинси і оті крокси. Вони постійно в тих кроксах ходять.

- А як заїжджаєте у Фінляндію?

- Та я по польській візі їжджу. Шенген. Раніше два рази фінську відкривали через фірму, бо так просто тобі її не дадуть. А потім та фірма розпалася і ми шукали шляхи, як можна туди попасти.

- А як там справи з погодою на півночі?

- В той період, коли приїжджаю я, там буває спека. В них є тільки три місяці, можна сказати, літа. Там білі ночі в той період, коли я приїжджаю. В 2-3 годині ночі, як вдень. Сонця нема, але як в хмарний день. А 6 місяців у них триває ніч і видносі тільки 2 години.  І отой лісничий розповідав нам що сильні сніги випадають і сильні морози. Казав, що одного разу 50 градусів морозу було. 

І того в них добра комунікація. Але, газу там немає. Там всьо на електриці. В них там багато ріків, озерів і вони поставили водяні електростанції і в них проблем з електрикою нема.

- Знаю, що росіяни в Другій світовій перед тим, як захопити Галичину, напали на Фінів, пройшли лінію Маннергейма, захопили кавалок Фінляндії.

- Та, знаю, Карелію. Я їхав через неї, їхав через Росію. Два рази. І як воно відрізняється, боже. Ми їхали по трасі «Санкт-Петербург – Мурманськ» і їхали через всю Карелію. А тоді звернули з траси і нам треба було 80 кілометрів до фінського кордону. То просто був ужас. Я не знав, куди ми попали. Ми їдемо і ніби все нормально. І по карті, і вказівники пишуть: «До кордону стільки і стільки», але ти їдеш і не знаєш чи ти дійсно туда попав. Там дорога ужас просто. Каміння, ями, якийсь ліс. А краєвиди…Всьо загаджено. Всьо заросле. А перетнули фінський кордон, заїхали, там все прибрано, зроблено, ліс прорубаний, чистенько. Там з нами один був і він каже: «Куда ми попали так скоро? Тільки кордон перетнув – зовсім інший світ.». І це все тому, що вони люблять то, а не так, як у нас, по барабану всьо. Там все доглянуто, підрізано, скошено.

- А ви не думали залишитися одного разу і жити там?

- Там гарно, але я би там не жив. Життя бурлить більше на півдні там, в сторону Гельсінкі та інших великих міст.  А там, за полярним кругом, куди я їжджу за ягодою, в сторону Лапландії, там мало людей. Там немає такого, як в нас, руху. Спокійне життя. І як вперше приїжджаєш, то думаєш, а як вони живуть, бо то скучно. А щоб проїхати туди, де життя є, то треба 500 кілометрів спускатися нижче, на південь Фінляндії.  Вже як до міста заїжджаєш, то вже і шум, гамір, молодь на заправках пиво п’є, а на півночі – глушина і спокій.

- А що кажуть там люди з приводу політичної ситуації, що у нас склалася?

- Вони то всьо бачать, дивляться і розуміють. І вони росіян не люблять. Фіни росіян не люблять. Було таке якось, що ми пробували там, на базарчик приїхали і може якось подорожче зможемо ягоду продати. Фін приїхав, підходить, дивиться на номери і питає «Russia?» а ми йому. «No. Ukraine.» і він стоїть, стоїть і в нього посмішка така широка на лиці з’являється і ламаною мовою каже нам: «Слава Україні!». Я зразу з машини вискакую, його по плечах радісно постукав і кажу: «Героям Слава!». І він вже купує в нас, намагається англійською з нами говорити. І, на прощання, ще раз «Слава Україні!» То вони ту всю ситуацію розуміють. Там і багато русскіх є. Тобто, нормальних русскіх, що вже довший час там живуть. І вони нам перекладали там, ми з ними спілкувалися. Вони негативно до Путіна ставляться.

- Звісно що фіни будуть негативно до росіян ставитися, коли ті забрали 11% території…

- А русскі багато хотіли. Мені фіни трохи розповідали про ту війну. Що як росіяни наступали, танками, артилерією, а там ж самі непрохідні болота і ліси. І вони там загрузли. Танки в болоті топилися. А фіни вночі на велосипедах під’їхали. Мали цілий загін снайперів. Росіян познімали і самі зникли. І так вони постійно атакували і росіяни боялися далі йти. 

Бувають там зараз періоди, коли фіни з воєнної частини виїжджають. Сотні фінів на велосипедах. В амуніції. В зеленій жилетці командир і за ним колона пішла. І ти їдеш їм назустріч, а їх ціла купа і всі з автоматами. А потім цілий тиждень чуєш на полігоні постріли. Вони то всьо тренують, досліджують, бо знають хто в них під боком живе і що Росія в любий момент може напасти…

***

Далі наша розмова перейшла на інші, побутові теми, а згодом і завершилася. 

Ольвія. Миколаївщина.

«Принцип простий: 

беремо побільше, 

кидаємо найдальше, 

відпочиваємо поки летить» 

п. Орест

Він прокидається першим. І першим зустрічає схід сонця за лиманом і Миколаєвом, що ледь видніється вдалині. Небо забарвлене багрянцем і затягнуте вранішньою млою. Довкола тиша і сонний спокій. Він потягується, робить зарядку, йде в лиман поплавати і освіжитися. Коли вшкварить несамовита полуденна спека, вода затягнеться плівкою з зелених водоростей, «зацвіте», але, зрання, зазвичай, вода у лимані ще чиста. Він плаває дуже тихо і професійно. Нічого не порушує вранішню тишу. Ось він виходить з води, вдягається, бере у руки порожню каструлю і починає гатити по ній ложкою.

- Вставайте, сплюхи! Викидайте свої мощі з наметів, пора на розкоп! -  Тиша надломлюється від його гучного голосу і остаточно ламається.

Табір починає ворушитися, з наметів виповзає сонний люд. Найбадьоріші на підйом у цих польових умовах хлопці. Вони простіше витримують відсутність комфортних умов, спеку, дрібних комах на собі та вранішні підйоми. Дівчата загальною більшістю у таких умовах страждають і почуваються щоранку все більш розбитим.

- Йосип Старенький, а чий цей розовий купальник біля намету валяється і розпалюю нашу уяву з самого ранку? - він наповнений сміхом і сонцем зупиняється біля одного з наметів. 

- Ну, паааане Орест, припиніть! - лунає обурений дівочий голос з середини намету, звідти витикається рука, хапає купальник і зникає всередині. З нього починають виповзати роздратовані і заспані дівчата.

Черговий день на розкопках в Ольвії.

***

- Мене Ольвія дуже сильно змінила. Я не можу передати це чітко словами, але я став іншим. Через це, коли Орест запропонував поїхати знову, щоби допомогти доглядати вас на практиці, я погодився, - він запалює цигарку і дивиться на горизонт, - Тут класно і гарно.

Ми з ним сидимо на березі лиману, говоримо про життя і мотивацію. Мені незрозуміло, що змушує їх усіх сюди повертатися і погоджуватися на добровільну фізичну працю у 40-градусну спеку. Чому вони сумлінно з року в рік копають миколаївські ґрунти.

- Розумієш, тут завжди є інтрига. Ти можеш знайти щось визначне. Щось цінне лежить у нас під ногами, просто треба прикласти трохи зусиль, терпіння і удачі. - він каже це і задумливо видихає у небо дим.

Його цигарки важкі і гіркі, але інших тут немає. Всі пристойні марки були розкуплені в найближчих магазинах приїжджими копачами-археологами. Парутіне, маленьке селище, біля якого знаходиться Ольвія, не готове до такої кількості відвідувачів тому асортимент у магазинах дуже скромний і швидко закінчується.

- Тарасе, стрельни мені цигарку, будь ласка - підходить до нього моя одногрупниця Оля, кривиться, дивлячись на марку, але все ж бере одну.

Тарас мовчить. Дивиться на лиман, на плавний захід сонця, курить свої гіркі цигарки. Відпочиває. Завтра знову вставати о 5 годині до роботи.

***

- Ти розумієш, вони всі подуріли тут на природі! - її голос обурливий, навіть, гнівний, губиться серед нічної темряви. - Прийдеш до табору і сам побачиш що...

Вона обриває свій монолог, перечепившись об невидимий у темряві камінь.

- Сука, блядь!

- Наталю, не лайся, все гаразд. Я приїхав. - кажу їй заспокійливо, - Я прорвався через Молдову і ось вже тут.

Мої слова не дуже впливають на її настрій. Ми йдемо далі мовчки. Стежка в темряві в’ється від головного входу в Ольвію до нашого табору на березі лиману. Це добрячих сорок хвилин ходьби в темряві по всипаному камінням бездоріжжю, поміж давньогрецьких руїн.  Довкола нестерпна тиша і тільки тупіт наших втомлених ніг.

- Якого хуя ти поперся через Молдову на розкопки? - гнівно кидає вона своє питання через плече а тоді зупиняється, - А де ті дебіли ділися?..

До головного входу, щоби мене зустріти і показати дорогу її відправили не одну а з цілим почетом. Кілька хлопців старших курсів погодилися поїхати ще раз на розкопки і зараз вони були десь тут, у темряві, поряд. Ніч була безпросвітна і безмісячна. Проблема була у кількості марихуани, яку вони викурили перед тим, як вийти по мене, а також в кількості алкоголю. Вони безнадійно губилися у траві, плутали стежки, вели нас неправильними дорогами, перечіплялися за каміння і мовчки падали у темряву. З них були нікудишні провідники.

- Пан Орест вб’є мене якщо я зараз у полі погублю цих дибілів. Ти тільки глянь на них. - розгублено і трохи злякано говорить вона.

Хлопці відчувають зміну її настрою. Збираються в купку, починають вибачатися і заспокоювати її теж. Решту шляху ми йдемо мовчки. Вдалині уже видніються відблиски таборового багаття.

***

Саша, виявляється, - дуже лінива людина. Про це кажуть з різною інтонацією обурення багато людей на таборі. Саша був невмотивований, він не розумів навіщо він тут перебуває, навіщо вони це все тут копають. Йому не подобалася спека, не подобалося прокидатися зранку. Йому хотілося повернутися до Харкова. На розкопках його невмотивованість ставала особливо помітною. Ця важка фізична робота передбачала командну гру в однаковому темпі. Саша рухався повільніше за інших. Він повільно копав, повільно вивозив глину тачкою, він довго лежав на щогодинних перервах, ховаючись від палаючого миколаївського сонця в тіні поодиноких і куцих дерев. Він першим збирався йти до табору і в самому таборі всіляко уникав щоденних обов’язків. У нас з ним трималися напружені стосунки весь час розкопок. Я працюю занадто швидко, мною оволоділа жага знахідок. Не мало значення, що ти викопаєш, головне було зробити це. Він казав: «Зачем ми прикладиваєм усилия, если всьо, что ми викопаєм і так останеться тут. Нас используют как безплатную рабочюю силу. Зачем мне всьо ето?»

І він був не самотній у подібних бажаннях. Попри природу, що оточувала цю місцину, всю цю романтику розкопок, жагу знахідок і життя в наметі, багато хто хотів повернутися. Вони сумували за цивілізацією, інтернетом, ліжком і кабінкою душу. Вони рахували дні до від’їзду і працювали на розкопі щораз повільніше. Сорокаградусне сонце повільно висмоктувало сили і мотивацію. Щодня вони все повільніше піднімалися з наметів, щодня вони більше сварилися і нарікали. Блаженством було дочекатися вечора. Найкраще це було робити у барі біля входу до заповідника. Бар звався «Ольвіополіт» і найбільше відвідувачів в ньому бувало саме літом, коли приїжджали археологічні групи з різних університетів. У барі була крита тераса, в якій можна було ховатися від спеки, було достатньо алкоголю і морозива. І була змога зарядити мобільні телефони. «Ольвіополіт» був місцем відпочинку, оазою серед нестерпної спеки. А ввечері, коли спека спадала, вони всі збиралися купкою біля багаття і багато згадували дім. Розмови ставали дуже тихими і особистими. Вони тривали далеко за північ. За їхніми спинами рівномірно хлюпотів бузький лиман. Над ними світило зірками безмежне і чуже миколаївське небо.

***

- Зупинись. Поклади бідон тут. Мені треба перепочити. – Він втомлено віддихується і витирає піт з чола.

Бідон, наповнений сорока літрами питної води, хлюпається біля наших ніг. Щокілька днів, коли закінчується запас питної води, пан Орест замовляє тракториста з села, який забирає 4 порожніх бідони і за кілька годин привозить їх наповненими на пагорб біля табору. Наша робота полягає в тому, щоби знести ці бідони вниз по крутій дорозі і принести кількасот метрів вздовж берега до самого табору. Робимо ми це вже після щоденних розкопок, повертаючись уже втомленими під уже розпеченим південним сонцем. Ще одне фізичне випробування.

- А якби кожен, йдучи в «Ольвіополіт» чи в село, захопив з собою порожню пляшку з-під води і набрав біля джерела, нам би не довелося так часто тягати ці кляті бідони з водою. Пляшку ж простіше принести в 40-градусну спеку, аніж тягати оце от.  – він розірвався гнівною тирадою, переводячи дух, і продовжив, - Але ж їм байдуже, їх то не хвилює. Я тут стараюся, намагаюся організувати вам якомога комфортніший табір а вони палець об палець не вдарять. Приходять і ну плюскатися в лимані.

Мовчки слухаю його слова. Він видихає і ми несемо той бідон ще кількасот метрів. Руки вриваються, потомлені шістьма годинами копання. Знову зупиняємося на перепочинок.

- Той же самий Саша. Та й він не один такий лінивий. Йосип Старенький, та як так можна? Прийшли з розкопок і зразу шусть у лиман. А інші хай працюють на березі, розпалюють багаття, носять дрова, тягають бідони і готують їсти. Та я тут вже своє наносився. Це ж не мені треба, а вам. Я вже сюди втретє з першокурсниками їжджу. І мені, може, теж набридло прокидатися о 5 ранку, копати а потім тягати на собі воду.

Ми підійшли ще ближче до табору. Залишилася якась сотня метрів. Знову перепочинок.

- І так само отой тракторист, - видихає він і знову витирає піт з лиця, - Раніше він звозив нам ті бідони по схилу до самого табору. А зараз, бач, ходова у нього розхитана. Та, Йосип Старенький, чоловіче, це ж твій бізнес. Тебе найняли зробити роботу, тобі за то платять. То роби то добре і до кінця. Візьми і ремонтуй ходову чи що там в тебе зносилося. Але, нє, то то натура у них тут така. Ніхто пальцем об палець не вдарить просто так. Та я йому навіть пропонував додаткову оплату щоби з’їхав з того горба і щоби ми бідони повні по спеці не тягали. Але, нє, він не захотів. Та, Йосип Старенький, що робити з цими людьми, що навіть за гроші не хочуть зайвий раз напружуватися? І то він не один такий. Тут таких ціле село.

Він видихнув. Помовчав. Продовжив.

- Так само з бензопилою. Та нею пів села користується, беручи зі складу. А приїде якась група студентів на розкопки, а вона вже поломана на той час. Я ж просив небагато для нас. Говорив з керівницею заповідника, казав, що нам потрібно тільки двох речей: води і дров. А вони ні то, ні то нормально організувати не можуть. От через таку організацію цього всього процесу, Ольвія досі неприбутковий заповідник.

Він розпачливо махнув рукою і зітхнув. Ми понесли бідон далі, у табір.

***

Ми стоїмо біля джерела, що тече неподалік входу до заповідника, змиваємо з себе пил, бруд і піт. Набираємо в пляшки води і кладемо в свої рюкзаки. Він посміхається мені втомлено і запалює цигарку. Залишилося перетнути територію заповідника і добратися до табору. Це буде все на сьогодні.

- Чому ти знову повернувся сюди? – питаю його. Він знову посміхається, затягується цигаркою:

- Але я тут вперше, в Ольвії. Мені тоді, після першого курсу, не вийшло поїхати на цю археологічну практику. І цього року теж мав інші плани, мав їхати до США, але мені не відкрили візу. Плани так різко змінилися, але ж не сидіти мені вдома ціле літо. Тому, коли Орест запропонував поїхати з вами, я погодився. Тут класно.

- Це цікава ситуація. Тут є Саша дуже лінивий і є Саша дуже працьовитий. Кінь.

Він знову посміхається від цих слів і киває головою. А тоді повторює слова Тараса:

- Тут завжди є інтрига щось викопати…

Саша справді працьовитий хлопець. Він йде на розкоп одним з перших і повертається одним з останніх. Він працює сумлінно і натхненно, говорить тихо і багато посміхається. Коли з’являється додаткова робота у таборі, він першим зголошується на неї. Він розуміє ціну відпочинку і ціну праці.
Він посміхається і курить.

***

Ірина сидить біля намету. Читає. Інколи відволікається від книги і дивиться задумливо на лиман. Продовжує читати. Помічає мій погляд і посміхається.

- А ти не часто тягнешся до гурту, - кажу їй.

- А ти теж, - відказує вона і ми переводимо погляд на шумну компанію наших одногрупників.

Ті зібралися на березі лиману, серед наметів, дістали настільні ігри, алкоголь і зібралися гульбанити. Спека поступово спадає. Вони сидять так щовечора, далеко за північ, знаючи, що зранку треба буде прокидатися о 5 годині ранку.

Ірина вела себе дуже тихо на парах цілий рік, була такою непомітною, що зараз я усвідомлюю, що нічого про неї не знаю. Вона, мов сіра пляма у цій шумній компанії, про неї усі забувають, дехто не знає її імені, особливо, старшокурсники, що поїхали з паном Орестом з власної ініціативи.

Ми починаємо вперше знайомитися. Цей вечір буде не єдиним, коли ми будемо сидіти і філософствувати про життя. Вона любить вірші Костенко а літом відпочиває у дідуся на пасіці, тому добре розбирається у різних сортах меду і травах. Вона ніколи не подорожувала з дому так далеко і, тому, Ольвія для неї – щось нове і грандіозне. Вона не любить сваритися і конфліктувати. Вона має складні стосунки в родині і мріє, що її чоловік не матиме поганих звичок. Вона працьовита. Любить сидіти у себе в кімнаті і читати. Вона взяла і прочитала у мене майже всі книги, які я тягнув з собою, щоби заповнювати часопроведення. Посміхається дуже щиро і тепло. Ввечері вона сидить тихо і дивиться, як над лиманом запалюються зорі. Тишу рвуть тільки поодинокі вигуки інших жителів табору. Вона сидить так сама, допоки не опуститься ніч і тихо зникає в наметі.

***

Я підійшов до них першим, щоби познайомитися. Його звати Євгеній. Він викладає в Кропивницькому державному університеті. Сміється: «Виїхали в Ольвію з Кіровограда, а повертаємося в Кропивницький.»
З ним разом дружина, така тиха, що зразу забувається її ім’я і двійко студентів, що добровільно погодилися поїхати на розкопки на кілька днів.

- Павло! – підійшов пізніше до табору знайомитися один з цих студентів.

Він худорлявий, короткострижений, на голові, зазвичай, бандана, а за спиною – саморобний арбалет. Згодом він розповість, що це таке у нього хобі – різьба з дерева різноманітної дерев’яної зброї. Згодом ми сидітимемо з ним на березі лиману, багато куритимемо, питимемо горілку з пластикової пляшки і говоритимемо про все на світі.

Біля нас сяде інша студентка, яку привіз до Ольвії Євгенії. Її звати Саша . Їй тільки 16 років. Вона – біла ворона у своєму селі під Кропивницьким, у своєму класі і, тепер, у коледжі. Саша – романтичка, що буде колись великою і доброю особистістю, якщо не згубить свій потенціал під впливом оточення. Зараз Саша мовчить і вбирає в себе інформацію, слухає наші з Павлом п’яні розмови. Вбирає інформацію, як губка, дивиться на світ широкими очима. 

Павло пропонує їй цигарок і горілки. Вона відмовляється. Ми заводимо з ним дуже провокативні розмови про АТО, революцію, ЛГБТ-рух і про скінгедів. Павло – скінгед, що кожного тижня на вулицях Кропивницького доводить ясність своїх поглядів і фізичної сили. У нього збиті кісточки рук, прокурені легені, дзвінкий голос і негуста світла борідка. Він – майстер закапелків і підземних ходів Кропивницького. Він знає особисто пів міста і любить його за ці знайомства і цих людей, що живуть поруч з ним. Він не хоче дожити і до старості і готовий померти молодим, десь у 27 років. У нього світлі очі.
Інколи він мовчить і дивиться на вогні Миколаєва вдалині, за лиманом.

- Але, ти бачиш, чувак, - звертається він до мене, - у нас немає ненависті чи агресії. В Ольвії цього не треба, бо воно тут зайве. Ось ти, підтримуєш підарів, а я проти них, але, ми не будемо вбивати одне одного, тому що, насправді, наші погляди на життя і цінності дуже подібні.

Я розповідаю йому про  Джемму, показуючи рукою кудись за спину, де вона сидить серед одногрупників. Джемма родом з Нігерії. Її батьки познайомилися у Луганську, куди вони приїхали на навчання. Джемма  народилася в Україні. В неї український паспорт і вона ніколи не бувала на історичній батьківщині. Джемма – українка.

Після кількох годин розмови, що могла б тривати до ранку, розумію, що він, все ж, хороша людина. Ми всі тут такі протилежні і, водночас, всі такі схожі і нам потрібно сказати одне одному ще так багато. Саша слухає нас, скрутившись калачиком і дивлячись на зорі над лиманом. Дим від цигарок повільно піднімається в небо.

***

- Васілій! Подході к нам, я тебе коньяка налью. Не раздумівай. Подході, - Сергій вже порядно випив, бо, зазвичай, на розкопі він дуже мовчазний, - Подході к нам і ми поговорім про всех етіх підоров і зачєм ви їх к власті на майданє прівєлі.

Сергій – запрошений ентузіаст з Миколаєва родом. В Ольвії він вже другий рік. Приїжджає сюди копати бо йому це подобається. Він працював колись у Москві брокером, але, йому не подобалося, що він, «как шакал, оббирал людей і обманівал их» і тому вернувся до Миколаєва. Незрозумілим збігом обставин він потрапив тогоріч в Ольвію і викопав багато цінних золотих речей: прикраси, монети, наконечники. Віддав все у музей, що тут же, на території заповідника. Все рвався повести мене і показати, що він викопав.

- Да, в Ольвии всегда єсть інтріга, що что-то ценноє найдьош в землі. І мне очень нравиться с етой інтрігой работать, - розповідає він мені, п’ючи коньяк з місцевими.

Сергій справді має багато запалу та енергії до роботи під 40-градусною спекою. Але, Сергій – сепаратист. Того вечора, п’ючи у барі «Ольвіополіт» коньяк і пиво, ми дискутуємо про Америку і Росію. Ніхто не поступається своїми поглядами. Розмова про все і ні про що. 

Поруч, за сусіднім столиком у барі, сидять пан Орест і кілька людей з нашого табору. Один з них – Ярослав, випускник УКУ. Він – доброволець, кіборг, воював в аеропорту. Під час ротації він вирішив розвіятися і поїхав з Орестом щоби допомагати йому на розкопках і в таборі. Вони всі дослухаються до нашої з Сергієм розмови. Ярослав не витримує, встає і йде до нашого столика. Перебиває з кривою посмішкою чергову репліку Сергія:

- Останній аргумент у суперечці з тобою і з такими, як ти, Сергію, це – калібр 7,62. Запам’ятай мої слова.

Сергій піднімає захмелілі очі. Він не розуміє про що справа. Місцеві, з якими він пив, мовчать і слухають що далі буде.

- 7, 62, Сергію. Прямо в центр лоба, - показує Ярослав, широко посміхається і виходить з «Ольвіополіту», рухаючись в бік табору.

Сергій затинається. Збивається з думки. Замовкає.

***

На ранок ми всі зустрінемося там, на розкопках. Пан Орест, Наталя, Ірина, Тарас, два Сашка, Сергій, Ярослав, Павло та інші. Ми всі працюємо на одній ділянці.  На ранок буде спека і багато роботи. Розкопки тривають.

18.07 – 05.08.2016 року.