Віриш, що це вірші?

Вона
Нехай не відкриває вікон й кранів в себе уночі

Бо містом бродить хлопець з морем на плечі.
Нехай вона сьогодні швидше рине в сон
Бо хлопець з морем на плечі вже поблизу її вікон.
І хай її жахи сьогодні не лякають

Бо хлопець їх втопив. І тільки море грає
Між вулиць ночі, вулиць казки і вітрів
Бо хлопець й море ждуть її без слів.
Нехай прокинеться і раптом тихо зрозуміє
Що світ пливе у море те, що хлопець гріє.
Її мурчання, руки, очі, кроки, сміх, волосся
Манили хлопця (й море). Все злилося
Коли той хлопець (вже без моря) уночі
Якось знайде і двері й всі її ключі.
***
 
Місто, де з забутого від залізниці полотна
І від руїн театру, що затих давно, росте трава.
Бо там підвали містять більше ніж дахи.
Напевне, з них й шепочуть тій траві: «Рости!»
Напевне, годі місто те усе пізнати,
Бо має дар трава всі кроки й рухи заховати.
Піти кудись не зважаться без милості трави,
Яка поглине місто і тихий крик: «Втечи!»,
І гомін дітвори, й затвірний гам юрби…
Трава зрівняла місто. А ти траву спали…

***

Він напевне чекав дощу того дня
тож сидів при вікні, а хоча … В небесах.
І йому так хотілось відня-
ти тяжіння. Хоч би раз. Ех,

Ті дощі безперервні, міцні, незалежні.
Поміж них все сховалось, затерлось, стекло.
І залишились Він і Безмежність.
Небо й Він залишились разом.
Тільки крила ніяк не далось розгорнути.
Це ж й птахи не літають в буремну погоду.

Залишалося ждати, залишалося гнутись…
Та й, втопився той хлопець у небі. Походу…

*** 

Через 6 хвилин настане довбана весна,

Яка нарешті схоче нас на клапті розірвати.
Нам залишилось тільки трішки почекати.
А ти хотіла світла, цигарок, вина.

Від твоїх слів лишався пил і дим.
А я повільно поряд знемагав.
Ти повторяла: «Марно зберігав. Ти ж знав.»
Казала: «Менше з тим. Живем без рим,

Живем в востаннє, тільки раз. Давай, 
Хлопчино, без образ?»
Настала довбана весна.
Пішла у ніч кудись Вона.
Ліхтар над нами блимнув. Згас.

*** 

Вони ті, хто закінчують речення одне одного

І ходять там, де вривається тротуар.
 І люблять небо прозоре, без хмар,
Не маючи дому і прихистку жодного.

У них є світанок і кілька морів.

 У них є Дорога, волога від сну.
Вони оголосять містам всім війну

(Колись). Їм достатньо снігів і дощів

Які зустрічаються в тиші. Й вітри

Немов зговорилися їх зберігати

Вони все штовхають цей світ відкривати,

Кохати, шукати, триматись та йти.

Шляхи дивних місць розгортає уява.

Ще стільки всього з ними ще не відбулось

І чулось. Шепочуть, щоб майже все збулось.

Не достатньо сидіти і грітись. Яскраво

Малюють фургон, імена забувають.

І друзі їх довго не зможуть знайти.
Павутиння ілюзій не їм вже плести.

Поспішають роки і їх вже не шукають…

…Загубились, немов, надто теплі листи…

*** 

Хочеться упасти і полетіти вгору

Бо вони продали Місяць, спалили Йорк, Гоморру.
Вони проникли всюди, де колись ще був вишневий ліс.
І їх хвилює тільки фраза: «Є новий завіз!»

Вони порвали ніч електрикою і вогнями,
Накрили дерном море й ями
 В яких плескались риби і озера.
І їх закони: зеро, Зеро, ЗЕРО…

У них усе гаразд: їх захопили папірці.

І якось зникли посмішки на кожному лиці.

Світ в молоці, а розбавляє піт і кров.

«Роби як всі. Роби як всі. Все знов і знов»

«Кидай стрибати. Розіб’єшся.»
«Кидай гуляти. Ти зіп’єшся.»
«Кидай палити. Це – дурня.»
А світ струхлявів. Світ – це пня

Яка гниє досить давно.

І добре воно. Всім добре воно.

«Закрий вікно. Не дихай повними грудьми.»

Або забий. Вуха закрий. Очі заплющ.
Просто лети.

*** 

Вони сиділи на краєчку всіх морів,

Гукали тишу, рахували зорі.

Він намагавсь зловити рештки слів,

Вона ховалась в грудях, ніжно і поволі

Він намагавсь підняти очі, вижидаючи світанки.

А вона ловила погляд. І тонув в її очах.

Він розповів як ждати сни на ганку,

Вона повідала, як швидко й точно гине страх.

У них хололи руки, щоки, ніс.

Обоє цьому щиро дивувались.

А там, у морі, чувся тихий плюск

З яким упали зорі. І з яким вони купались.

Кохалось зараз тепло, ніжно й невагомо

На краю світла, світу і ночей.

І геть поплили всі стандарти й аксіоми,

Їх губи злились, мов примарний клей.

І без людей минали ці тремкі хвилини.

Вони тонули в сяйві місяця і снів.

І їхній шепіт досі краєм моря лине.

А в небі досі видно рештки їхніх крил.

*** 

Як воно, бути єдиним, хто не спить на кілька довгих миль?

І чути розпашілим тілом подих хвиль,
Якими омиває друга літня буря.
І ти сидиш в вікні і палиш-куриш.
Десь так, щоб кожна блискавиця виглядала ніби двіІ щоб хиталось тіло й мерзло в тім вікні.
І щоб шептати казку тиші і далекій автостраді.
(тут твоїм казкам уже давно не раді)
Ще, згадати про можливість йти, кудись тікати,
Вдихати дим і дощ. Зітхати.
Писати тільки так, коли на небі блискавиця
Покрає ніч і тихо злиться
Сонне місто в горизонтах загубилось
Все завмерло. Все померкло і втопилось.