в Першу. (подорож)

Уся подорож забрала тільки один день.

Дев’ята година ранку.

Під ногами рипів сніг, хоча повітря було терпимо-холодним. Барвистий шарф і шапка, щоб було весело і тепліше, осіння куртка, яку вдалося вдягнути зі словами «А там же сонце і я не змерзну». І, найголовніше, рюкзак, під зав’язку набитий книгами, їжею, одягом, різними неочікуваними дрібницями і прикріпленим до нього караматом. Його бралося щоб показати «Ось, я – самотній перехожий і їду здалека» Власне у рюкзаку речей було ще багато, але це мав бути рейд Івано-Франківськ-Тернопіль-Хмельницький-Вінниця-Умань-Одеса-Рівне. Тому мотлоху було на кілька днів подорожі і ще кілька подарунків на Новий рік знайомим у Вінниці, Одесі та Рівному.

Отож.

Край дороги довелося простояти тільки кілька хвилин. Майже одразу зупинилася автівка з якимось невеличким дядьком, що завзято курив цигарку.

-          Ну давай, залазь. – зразу ж сказав він, не намагаючись довідатися чи мені й справді до Івано-Франківська, - Ти ж, туристе, зараз і заблудитися можеш, а до міста недалеко.

Моє «Дякую» зустрілося його милостивим кивком голови і він зразу ж запитав звідкіля я уже так їду та ще й зимою. Тут довелося його розчарувати, бо, власне, подорож тільки розпочалася.

-          Тоді куди ти так на світанні зібрався?

Тепер уже можна було сказати щось цікавіше, проте він ніяк не хотів йняти віри мені подорожі. «Ти збираєшся за два дні добратися автостопом до Одеси щоб побачити море зимою?» - здивовано перепитував цей чоловік, який, либонь, уперше зустрічав подібного дивака, якому не сиділося під час зимових свят у теплі і спокої.

Довелося пояснити йому трохи інакше. Те, що там, у Одесі, мене чекають друзі було уже реалістичнішим поясненням і він заходився лякати мене незгодами дороги, раз у раз повторюючи: «Але, все ж тобі важко доведеться.» А тоді розпочав видавати мені цілий стос інформації про нещодавні нещасні випадки по всій Україні. Уперше зустрічав людину, яка так цікавилася подробицями вибухів, ДТП, пограбувань, вбивств і подавала усе це у формі «це все може очікувати тебе по дорозі у Одесу, тому уже співчуваю безнадійності твоєї мети». А тоді, коли ми уже в’їхали у місто, зайшла мова про його роботу. Виявляється він працював пожарником і почав тепер переповідати найефектніші подробиці його професії.

Ми були уже у центрі, коли йому потрібно було їхати у зовсім інший бік.

-          Ну, даси мені кілька гривень на цигарки. – сказав він байдуже, пригальмовуючи, щоб висадити мене.

У кишені було тільки дві сотні гривень, купюрами по п’ятдесят. І коли я йому це пояснив, чоловік зразу ж запропонував купити мені щось у дорогу і розміняти гроші щоб з ним розплатитися. І тут щось неймовірне стрелило мені в голову і я таки запропонував йому півсотні зі словами: «Ви - пожежник і у вас небезпечна професія». Чоловік миттю вхопився за цю мою фразу, погоджуючись і киваючи головою заховав у себе купюру і, заспокоївши совість, вирішив підвести мене аж до самого вокзалу, тепер уже голосніше бажаючи щасливої дороги, попри усі жахи, перелічені раніше.
Ми розпрощалися і він поспішив кудись у дуже піднесеному стані, а я попрошкував шукати місце де б можна було купити атлас автошляхів України і розмірковуючи, чи відчуваю жаль з приводу втрати такої суми. Виявляється жалю як такого не було. Моє бісове марнотрацтво розігралося на повну. Довелося пообіцяти собі, що так просто грошима уже не сипатиму і власне добиратимуся тільки стопом.

Після купівлі атласу прийшлося йти аж за місто, на трасу, щоб уже стопити по-справжньому, що попадеться. Ішов майже годину, але таки вибрався за остаточний край міста, де уже було доволі людно. Усі вони чекали автобуса або випадковий транспорт у бік Тернополя.
За пів години таки зупинив якийсь військовослужбовець, що мовчки підвіз до центру Тисмениці, не намагаючись зав’язати розмову, а потім так же мовчки повернув на військові частину.
У Тисмениці зупинив уже якийсь жвавий балакун, якому, на противагу, кортіло довідатися усе. І він заходився пояснювати, що ось треба аж на кільце, де точно їхатимуть тільки на Тернопіль, куди, власне, мені й було потрібно. А місце тут, у Тисмениці я обрав погане, тому що дальнобійники сюди не потрапляють, обираючи якраз згадане уже кільце.

Ми мчали коло п’ятнадцяти хвилин а довелося вдруге повторити свою мету і вислухати порцію запевнень, що це нереально і важко, особливо, зимою.

Проте він таки перейнявся моїм намаганням потрапити до Тернополя, пояснив де чекати транспорт, побажав удачі і зник вдалині. Це було щиро.

Йшла одинадцята година.

На кільці товпилося ще більше людей. Час від часу під’їжджали різноманітні машини, з яких виходили ще і ще. Це була, немов, неофіційна зупинка.
Тут довелося стояти майже дві години, бо наперед, майже на дорогу виходили нетерплячі жіночки, часто у супроводі мовчазних і пасивних чоловіків, і так завзято теліпали руками, що водії їм таки зупинялися. Розсипаючись люб’язностями вони їхали далі, а я усе стояв, знаючи, що ще не пора моєї автівки.

Час від часу зупинялися водії які запрошували до Тернополя, але усе ж знаходилися ті, хто натовпом сунув на виниклу можливість. Чомусь не хотілося їм уподібнюватися і змагатися за місце.

Нарешті якось кільце обезлюдніло. Стояло тільки п’ятеро людей. І ось на мікроавтобусі під’їхав сивочолий чоловік десь аж з-за Карпат. Відчувалося, що цей був моїм водієм. Їхали ми майже півтори години. Інші люди у глибині салону, я на передньому сидінні зі своїм рюкзаком. Мету знову довелося розповісти, але це, на диво, не викликало бурхливої реакції оточуючих. Вони завели кожен свою розмову і можна було насолоджуватися музикою чи спостерігати засніжені вершини пагорбів, повз які ми проїжджали, чи читати, чи просто спостерігати як перед тобою розгортається дорога.

Саме у тому мікроавтобусі стало мені нарешті зрозуміло у чому краса такого способу переміщення: люди, дорога, події, можливість несподіванок і дивовиж, дорога, краєвиди, знову дорога. Було тепло і спокійно, попри запевнення того, першого, що я добиратимуся дуже важко. Але, дорога тільки починалася, ми ще й з області не вибралися.

Люди виходили і заходили. Кожен давав водієві кілька купюр, а мені чомусь ставало совісно, що ось усі віддячують йому, а я іду безплатно. Хоча, він усе ж міг спробувати знати з мене гроші з дорогу про прибутті.

Під’їхали до Монастирийська. Водій тепер звернув увагу на мене. Люди у салоні заходилися пояснювати де у цьому місті ставати, щоб ловити машину до Тернополя. Водій не згадав про оплату коли ми прибули, чи то пам’ятаючи, що я зразу попередив про відсутність грошей, чи співчуваючи моїй далекій мандрівці.

Потрібно було пройти кілька десятків метрів і зупинитися біля автозаправної станції. Як завше, там стояли люди. Автівки мчали і ніхто не надумував зупинитися. Перевалило за третю годину дня. Сонце почало сідати. Кілька разів зупинялися водії, але усе їм було не туди, або хтось підходив раніше. Один раз біля мене зупинився чоловік на мікроавтобусі, що (Ура!) їхав прямо до Тернополя:

-          Але я автостопом.

-          А що таке, їхати цим автостопом?

-          Це ви мене підвозите до міста і я вам дякую.

-          Безплатно, значить підвожу? – він окинув мене поглядом.

-          Ну, так. Це ж ви зі своєї доброї волі вирішуєте зупинитися і підкинути когось.

-          Та я так розорюся, якщо булу підкидати усіх цих… Як їх?

-          Стопщиків.

-          Так. А якщо я не захочу підвести тебе а цих симпатичних дівчат? – він тицьнув пальцем на двох, які стояли і прислухалися до розмови.

-          Це ж ваш вибір.

-          Дівчата, ходіть сюди. Вам куди?

Цей теж не був моїм водієм.

Людей меншало. Знову зупинився мікроавтобус. Спочатку погляд вихоплював тільки худорлявого молодого чоловіка який їхав до Тернополя.

-          Але я автостопом.

-          А в нас тут, ніби, маленька дитина, - почав виправдовуватися водій, знайомий з моїм способом переміщення.

-          Та я тихо і акуратно. – і наполегливо сів на переднє сидіння, не бажаючи втрачати ще один шанс через людей, які хотіли заробити, підкинувши когось по дорозі.

-          Добре. Тільки в нас дитина і тому краще не кури.

-          Та я за здоровий спосіб життя. Знаєте, не курю і не п’ю. – сказав радісно. Це ж таки вдасться до темряви бути у Тернополі.

Але чоловіка не розтопив мій веселий настрій. Він був розчарований безплатністю мого перевезення.
На задньому сидіння сиділа його дружина і колихала дитину.

Через деякий час вони почали обмінюватися односкладними репліками, звикнувши до мене. Тоді заговорили активніше. Спробував почитати, але постійно відчував незрозумілу незручність через те, що когось розчарував і ост поряд люди, які вимушені робити добру справу.
Ми проїхали знайомі їм обом місця і мимоволі почали викликати цікавість своїми короткими репліками. Мої розпити їх заохотили і вони стали довірливіші. Минала година.

Чомусь захотілося їм віддячити, але не даючи грошей. У рюкзаку був примірник «Теплих історій до кави», який і так мав бути подарований комусь. Завжди люблю носити з собою якісь речі, що принесуть радість іншим. І от я завів мову про книги що б перевірити, що б їх могло сподобатися. Уперше жінка обізвалася до мене: «Коли ти кажеш про те, чи ми читаємо, маєш на увазі ці всякі різні буклетики, що розносять Свідки Єгови? Так? Хочеш нам щось запропонувати?» І якось несподівано вони завели між собою мову про релігійні конфесії, не дуже зважаючи на мене.

Потім вони переключилися на тему про горіхи, які продавали у Тернополі і зараз їхали це робити. Це, здається, було їхньою передноворічною роботою.  І перепирання з приводу ціни тримало ще майже пів години: «Знизив до чотирьох за кілограм», «А я думала що чотири і три.», «То що я йому зроблю», «У іншого продамо. Що тільки він один на ринку?».

Нарешті мене висадили на в’їзді у місто, спробували пояснити, як вибратися за місто, зрозуміли що це безнадійно з моїми знаннями Тернополя, попрощалися і зникли.

Довелося розпитувати людей, як добратися на об’їзну дорогу на Хмельницький, хоч уже сутеніло. І знову ж попався дуже запеклий чоловік, який навіть погодився поїхати зі мною, а то ще заблуджуся. Він весь час нервово курив цигарку, розмахував руками і усе намагався на пальцях показати куди і як. І ось ми стоїмо з ним, чекаємо міського автобуса, аж тут лунає:

-          Стопщик! Ей! Я можу підкинути. – говорив чоловік біля таксі.

Якось усі принципи про «Не сідай до незнайомих» забулися. І ось уже слухаю, як чоловік пояснює водієві, куди потім потрібно відвезти мене.

-          Я буду платити за таксі? У мене ж немає грошей. – обережно нагадую їм.

-          Ні, тут близько.  Вийду, а тебе до наступного повороту завезуть. Знаємо ми таких, без грошей. – Заходився запевняти цей несподіваний благодійник.

Ми на місці. За таксі чоловік розплатився, побажав щасливої дороги, куди б я не добирався і пішов по своїх справах.

На виїзді з міста знову ж натовп, який усе прибуває. Усім хочеться у бік Хмельницького. Уже вечоріє. Напруження розливається у повітрі.

Найближче до мене стоять чоловік у літах і немолода уже блондинка. Вони єдині серед цього збіговиська стоять і сміються, у той же час активно стоплячи транспорт.

-          Мені б тільки фуру. – раз у раз повторює жінка.

Я підходжу до них і зав’язується розмова. Зупиняється мікроавтобус і чоловік сідає у нього. Ми залишаємося вдвох і жінка починає розповідати про роботу на ринку і тут же переключається на те, що розрізняє номерні знаки, так як кожного дня так їздить зі свого міста до Тернополя на торги.

-          Ось їде на Одесу. – каже вона, тицяючи на фуру, що проїжджає повз.

Я схоплююся, але запізно.

-          Цей на Київ, - продовжує, але фура знову не зупиняється.

-          А ця на Хмельницький. – Тут і вона починає зупиняти їх.

Але марно. Ніхто з дальнобійників не мав бажання брати пасажирів. Біля натовпу зупиняються тільки легкові автомобілі і автобуси.

Ще одна автівка. Жінка неохоче підходить запитати, куди. Вона ж все таки хотіла фурою.

-          Цей міг би підійти тобі. Їде до Хмельницького.

Підбігаю до нього. Машину уже обступили люди і сідають у неї. Але для мене знаходиться місце. Усього нас четверо пасажирів: стара жінка, яка зразу ж береться підтримувати розмову з водієм, двоє студентів, з футбольного турніру і я. Ми троє сиділи на задньому сидінні. Студенти їхали з футбольного турніру і ніхто, крім них, не міг зрозуміти як можливий  футбол зимою, тому що за їхніми словами заважав саме сніг і турнір через те не відбувся. Це була логіка незрозумілого рівня.

До Хмельницького до двох сотень кілометрів. Надворі темніло, а я сидів, тихо гриз ковбасу з рюкзака, слухав музику, дрімав, слухав завзяте базікання старої не передньому сидінні і намагався скласти психологічну характеристику водія.

Якось під час розмови вияснилося, що водій не тільки до Хмельницького їде, а значно далі, аж до Вінниці, власне мені по дорозі.

Тепер прислухався до розмови ще детальніше. Мені ж з ним їхати ще плюс дві сотні кілометрів.

Спочатку вийшла жінка, а тоді розігрітий розмовами водій намагався сконтактувати з невдалими футболістами, але йому це ніяк не вдавалося.

Вони вийшли. Заплатили. Сів я на переднє сидіння і розпочалася наша двогодинна безперервна розмова про все на світі.

Цей чоловік був найцікавішим сусідом про дорозі за цей день. Йому єдиному з усіх водіїв, що траплялися раніше, я пообіцяв, що напишу про нього, як частину моєї подорожі. Після цього чоловік кілька разів перепитувався чи я не жартую. Власне це виконання моєї обіцянки.

Він сам з Вінниці. Має двох дітей дружину. Працювати почав з сімнадцяти. «А як інакше було прожити на світі, якщо в університеті хотіли великого хабаря, а тому ми, хлопці з села ніяк не мали шансу на гідну освіту. Довелося стати будівельником»
Тоді мова зайшла і про саму Вінницю.

-          Правда, що ваш мер дбає про місто і тому люди його люблять?

-          Власне, так. Ну, так, він єврей, але стільки доброго зробив.

( У справедливості цих слів довелося переконатися на власні очі. Місто шикарне як вночі так і вдень. Це все ще Україна, але Україна не зажебрана і обдерта, а така, яка намагається постати у всій можливі красі)

Він працював на фабриці «Рошен».

-          Думаєш, чому у нас нічого не робиться? Ось класичний приклад: у нас був дуже садистичний начальник цеху. Ми надумали його скинути. Домовилися усім цехом (100 чоловік) іти до директора. У той день прийшло нас заледве двадцять. Ось так українці люблять проводити межу між словом і ділом.

Тоді ми зупинялися тільки один раз. Він пригостив мене кавою за свій рахунок, не намагаючись потім прийняти гроші, вірячи, що мені вони потрібні для довгої подорожі в Одесу.

Власне за ті дві години не було такого, про що ми б не говорили. Подорож пролетіла непомітно з цікавою людиною. Ось уже Вінниця, залита вечірніми гірляндами, усе ж переддень нового року. 
Одна довга вулиця від в’їзду у місто і аж до залізничного вокзалу.

Він проїхався нею і висадив на вокзалі, побажав щасливої дороги і потім ще спостерігав, чи я доберуся через кілька смуг автомобільних шляхів до входу на вокзал.

Власне у Вінниці я розраховував переночувати і вранці з вокзалу уже шукати дорогу на Умань. Але, оцінивши реально свої шанси до 31 грудня вернутися у Рівне (це був вечір 29), відкинув мету подорожі. Завтра доведеться повертатися. Але це буде уже інша історія.

Тоді такий поворот справ.

-          Алло, Марко, угадай де я зараз…

Через п’ять хвилин.

-          Давай, СуперВасиль, я приїду і покажу тобі місто.

-          А переночувати справді ніде?

-          Ну, у нас зовсім немає місця. Тому я трохи пройдуся з тобою, а тоді уже поїду до дому. Хочу тебе побачити.

Через десять хвилин.

-          СуперВасиль, ти де. Я іду тобі назустріч. Ми тут трохи погуляємо, побачимо нічне місто, а тоді поїдемо додому ночувати.

29 січня 2013

Звична історія

Звична Історія

-          Отож, лікарю, що ви самі про це все думаєте?

Запитання було поставлене до старого сивого чоловіка у білому халаті, який розгублено сидів у кріслі, переплівши свої тлусті пальці і втупивши невидючий погляд кудись у стіну.

-          А, що? – питання вивело лікаря з задуми.

-          Пане Ковалевський, що ви думаєте про це випадок? – знову повторив безживний голос.

Належав він ще доволі молодому чолов’язі з чорним волоссям і акуратною борідкою, у розквіті сил, який сидів навпроти, за столом, перебираючи у руках якісь папери і, одночасно, намагався зловити погляд лікаря.

-          А, ви про це. – Якось пригнічено сказав лікар і призупинився, наморщивши лоба, – Пане Байчук, так?

Чорнобородий стримано кивнув головою, нарешті спіймавши тремкий погляд лікаря.

-          Це, це дуже неприродно. Тобто, - захвилювався Ковалевський під пильним поглядом, - раніше пацієнти ніколи не витворяли щось подібне. Ми завжди помічали критичну межі і вдало відводили людей від неї.

-          Гм. – Кивнув головою чорнобородий і голос його здобув хоч якусь емоційність, - Але ж ви повинні зрозуміти, що ми маємо знайти винних, так як преса уже пронюхала про цю прикру подію. Щоб не покласти хреста на цьому закладі і на вас зокрема, потрібно все ще раз детально перевірити.

Він виразно зиркнув ц мутні очі лікаря.

-          Я знаю. Я ж це прекрасно розумію, - заходився запевняти Ковалевський, - Це ж я все таки був його лікарем. І, найперше, спитають з мене.

-          Отож, ми зрозуміли одне одного, - посміхнувся чорнобородий.

Лікар теж дозволив собі посміхнутися, але цей його жест швидко згас під колючим поглядом.

-          Тож ви принесли цю річ? – нетерпляче запитав чорнобородий.

-          Так, пане. Ось цей диктофон.

З рук в руки сковзнув невеличкий пристрій.

-          Уявляєте, я почав розбиратися у цій справі, а ще ні разу не чув запису. – знову посміхнувся Байчук.

-          Ну, я не проти все прослухати ще раз. Раптом ми натрапимо на щось, думаючи разом.

-          Натрапимо на щось? – вхопився за слово чорнобородий. – Лікарю, я все ж таки слідчий.

-          Я не, - ще більше розхвилювався лікар, - Я не натякав…

-          Добре, добре! – обірвав Байчук і замовк.

-          До речі, мушу попередити, записів кілька і вони разом забирають таки доволі часу. – Ковалевський обережно порушив тишу.

-          Нехай, - слідчий милостиво кивнув головою і натиснув «Play» диктофона…

***

« Привіт. Ви слухаєте запис, значить я таки наважився зробити це.
Тому варто представитися? Мене звали Ігорем. Ігорем Давиденком. Але це не було моє ім’я. Воно було несправжнє і дане з нелюбо’ю. Для невеличкої, проте важливої групки людей я був Звичною Історією, або просто – ЗІ. (У записі пролунав сміх) Так, я був Звичною Історією, тією, яку знали усі, кому вона була потрібна, або кому була розказана, нехай навіть і випадково.
Ви мене не зрозумієте. Але й не треба. Я роблю записи не для вас. Тим небагатьом, які слухали Звичну Історію, напевне, припадуть до смаку ці кілька оповідок. Так, це буде остання моя казка. (Голос замовк і почулося тихе зітхання)

Тому, почну.

З Шарфом я познайомився не зовсім випадково. Це був один з фестивалів. Тоді я вже бачив цього хлопця раніше, але тільки тепер випала нагода говорити з ним довше ніж дві хвилини. І, я вам скажу, Шарф попався до біса барвистий. А він ще ж був голосистий. Він допоміг мені кількома важливими порадами, допоміг власним прикладом, досі допомагає. Шарф не любив сидіти на місці, він хотів змінювати людей, хотів вчити їх думати, перестати бути отупілим стадом, щоб уже тоді щось покращити.
Це він сказав, що не росіяни наша найбільша загроза, а оковита. Це була важка до сприйняття теорія. Навіть його рідний брат не до кінця лагодив з ним. Ох, ці брати, завжди вони люблять бути по різні сторони барикад. (Знову голос зітхнув)

Це Шарф сказав, що «Невміння не має породжувати безсилля». Шарфові не були чужі нові знання. Він як губка втягував щось цікаве і не дуже, але у нього була неймовірна міра цінностей, через яку проходила уся нова інформація. Непотрібне було справді непотрібним.
Шарф був Отаманом. А щоб бути отаманом, він носив дуже круті капці отамана. (Сміх) Правда, народ його не по ногах впізнавав, а по завжди присутньому яскравому шарфові.
Як казав Шарф, у нього на шиї були вісім кольорів веселки. І то нічого, якщо серед них був і чорний. Це як наше життя, казав він, у когось воно чорно-біле, а у  мене восьмиколірне, і завжди  у глибинах того шарфа завжди ховався ще якийсь несподіваний колір. Як він це робив?

Шарф любив змінювати людей, але ж він і зневажав цих людей. «Не все на світі я зможу зробити, а от вони ніяк не хочуть самі робити перший маленький крок» - бувало казав він і скрушно зітхав.
Бувало різні бовдури пиячили до ранку, горланили пісні під вікнами у Шарфа і заважали йому спати. Але ніколи ще безсоння не відображалося на настрої цього хлопця. Він якось умів ховати углиб свій гнів або обурення. В рідкісних випадках Шарф не витримував бурі емоцій і починався шарварок.

Тільки розчарування так легко не приховувалося Шарфом. Він не терпів цих безнадійних провалів. Кожне розчарування, навіть не його,  було пережите ним особисто, адже Шарф був завжди поруч, міг значить якось допомогти.

Шарф аж ніяк не був янголом. Він любив посміятися над власними словами, він умів дуже кумедно дивуватися. Усе його обличчя при цьому видовжувалося, замість круглого ставало чітко овальним, брови намагалися заховатися у короткому русявому волоссі, але ніяк не могли цього зробити.

Шарф нагадував веселого домовика, особливо, якщо знову ж носився з шарфом на шиї, попри теплу погоду. Він обливався потом, але мужньо тягнув цю лямку. Але потім все одно скидав його і видихував з полегшенням.
З ним любили фотографуватися люди. Якось вони відчували усю внутрішню силу цього хлопця. А він і погоджувався, його зовсім не лякали фотографії з незнайомцями, і не факт що хорошими. Проте, думаю поганим Шарф був глибоко по барабану.
Якось він мені сказав: «Знаєш, якось непомітно, цей шарф зобов’язує тебе бути іншим, бути яскравішим, щоб інші не забули про те, що світ усе ще яскравий.»

Шарф живе далеко звідсіля, до нього їхати майже цілий день. Але, якщо вже цей хлопець знову щось організовує, затіває у буденному ритмі, то я намагався завжди бувати.
Кожний раз це не зайва нагода мотивувати себе. Дивлячись на його не поплямлений ентузіазм, починаєш вірити, що все ж змінювати цей світ не так важко, як це зазвичай описують.

Шарфа я не бачив уже давно. Тут маю змогу тільки згадувати усі ті нечисленні наші зустрічі.
Ми ж бачилися точно менше десяти разів. Але, може і в цьому вся сіль. Адже, якщо людина далеко, ти хочеш знову зустрітися, і ці зустрічі, через свою рідкість, не встигають набридати.

А зараз якось він мені згадався. Тоді, коли я лежав і намагався видивитися у небі щось неймовірне, що поверне віру у дива. У цій тісній клітці найменша можливість того, що замешкає чудо. І ось, поступово заходило сонце. Небо і хмари розфарбовувалися у різноманітні барви, і якось випадково, дивлячись на цю припорошену багрянцем красоту, згадав яскравого Шарфа. Непевне, і його шарф бліднув на тлі цієї небесної величі.

Але, я згадав його. У мене змогли забрати волю, і поступово забирають світлий розум, але спогадів не заберуть.
Бо це все…»

-          Стоп. – сказав Байчук і сам же зупинив запис. Дзвінкий голос ЗІ затих.

-          Що таке? – стривожився Ковалевський.

-          Ви ж чули. Він сказав, що поступово позбувається розуму. То що це значить? – тріумфував слідчий.

-          Це значить…- протягнув лікар, очікуючи, поки співбесідник скаже нарешті версію, яка на його думку буде найправильнішою

-          Це значить, що на хлопця щось давило.

-          Це ж очевидно. – Примітивність теорії Байчука була сміховинною, - Ми ж у психіатричній лікарні. На хлопця давило ще до того, як його засадили.

-          Нехай, нехай. – Невдоволено протягнув чорнобородий, не бажаючи погоджуватися зі словами Ковалевського. – Але, от, що це Шарф, про якого пацієнт постійно торочить?

-          Якийсь зі спогадів, ще до лікарні.

-          Ви думаєте, він міг мати вплив на пацієнта?

-          Здається, - протягнув обережно Ковалевський, знаючи що це не сподобається слідчому, - Ігор говорив щиро.

-          А вам звідки знати? – грубо заперечив Байчук.

-          Я ж все таки психолог і невропатолог. Кому, як не мені розбиратися у тому, чи не приховує чогось людина.

-          А хіба… - Байчук не договорив, так як випадково нажав кнопку продовження запису

***

«…Ілюзія. Це все довкола мало бути ілюзією. Але виявилося холодною правдою. Зорі такі далекі через тюремні грати. Але, мав бути спосіб якось утекти. І я майже знайшов його.»

***

-          Чули? – вигукнув Байчук, зупинивши запис. – Спосіб утекти.

-          Я думаю, - втомлено заперечив Ковалевський, - що пацієнт мав на увазі своє самогубство.

Слідчий невдоволено глипнув на лікаря і, нічого не відказуючи, знову ввімкнув запис.

***

«Першою, найпершою тут з’явилася Матильда. Вона прийшла так несподівано, спогадом про неприбулі листи. Адже, ця дівчина так і не написала мені. А я чекав і чекав. А тоді знову згадав, що лист мій міг загубитися і це, значить я її образив своїм мовчанням. Значить у цих стосунках моя вина.

Так, Матильда з’явилася провідати мене першою.

Я взагалі то мав би дуже погано знати її. Вона теж дуже далеко. Шість з половиною годин двома сотнями кінських сил.

Але попри те, бачив я її два рази. Перший раз вона сіла за самотній столик у кафе. І я близько п’ятнадцяти хвилин наважувався встати з-за свого і підійти. І таки наважився. (Сміх). Якою ж давньою видається ця подія. (Зітхання)
А тоді ми багато говорили. Хоча, здається це тільки я базікав, а Матильда слухала і просила не зупинятися, так як це їй не набридає.
Тоді я їй читав. Вона мені малювала. Ми поміняли білий з чорним. Це загадка для посвячених, до прикладу, для Шарфа.

А тоді найнепередбачуваніше. Вона втекла. Дала мені можливість здійснити одну зі своїх мрій, а сама тим часом…

Я майже знав, куди вона могла податися. І кинувся здоганяти. Але запізнився на сімнадцять хвилин. Її автобус поїхав.
Була адреса. Був номер телефону.
І ми зустрілися уже вдруге, уже в її рідному місті.
І ця її посмішка була якоюсь непомітною окрасою довколишніх краєвидів. Вона була яскравою, подібно Шарфові, весела, тепла, тиха, мрійлива і майже невагома. Була неочікуваною загадкою і неможливістю. Носила власноруч сплетену різнокольорову шапку і сміялася з того що вона растаманська і робила вигляд, що їй за це соромно.

З нею ми бачили так багато і, порівняно з цілим містом, так мало. Тільки от два мости, кількох лебедів, кілька фонтанів і один розвалений будинок. І кусень міста з малюнками на деяких з них. І замок, у який Матильда прийшла вбрана у середньовічне плаття. Це було дивно. Це було шикарно.
І було багато пилу.
Ми разом з нею стояли під кількома сценами. І вслухалися у Рок. Так, ця дівчина робила рок м’якшим.
Як їй це вдавалося?

Хоча, про Матильду не можна сказати багато. Її потрібно було бачити. З нею потрібно було бути.
І вважати. Бо вона втекла і вдруге. Так я її і не знайшов. Але ми ще зустрінемося. Сподіваюся.

Бо Матильда цього варта. Вона дасть вам ту крихту тепла, що…
Якщо б тільки ви могли її зустріти десь на вулицях міста у черговій подорожі. Вона б вам сподобалася.

Але ж ні.
Ви тільки те й робите, що вишукуєте у моїй сповіді похибки мозку і ознаки суїцидальності.

Хіба не так?..»

***

-          А він нахаба, - Зауважив Байчук, знову зупинивши запис

-          Ні. За життя хлопець був просто тихою і замкнутою особою. Все сидів і дивився з вікна на небо і на довколишні скупі краєвиди. – відповів Ковалевський

-          Хіба ви не зауважили нічого підозрілого у такій поведінці. – Гнівно запитав Байчук.

-          Вибачте, але ж це часто повторювалося з новими пацієнтами. Спочатку вони дивляться у вікно. Тоді постійно втуплюються у стіну. І при цьому не ворушаться. Тоді хтось дивиться тільки у підлогу, хтось стає дивитися у телевізор, а хтось відживає і спілкується з іншими пацієнтами.

-          І до чого був схильний цей…- чорнобородий на мить задумався а тоді згадав, -…Цей ЗІ?

-          Ми же не встановили. Він був у нас тільки два місяці. За цей час йому ще не вдалося адаптуватися. Тому, такий випадок у нас вперше.

-          Гм. – Байчук не знав більше що додати, тому включив запис знову.

***

«Але, не буду відволікатися на дурниці. На вас, шановне панство з психічної лікарні. (Сміх, проте попри веселість він здавався натягнутим)

Найтаємничіша Туманна Нетля. Яка була першою. Вона зуміла переконати, навчила відриватися, дивуватися і сміятися по справжньому, показала як дихати, показала як іти, показала як шукати.

Дорога нероздільно поселилася у душі цієї дівчини. Вона намагалася не прив’язуватися, бо з того виходило тільки погане. Тому їй краще було ночувати у потязі, у знайомих з іншого міста, у автобусі, у палатці, десь на фестивалі, аби лиш подальше від дому. Вона цього ніколи не розповідала, але це було майже помітно. Може, за прагненням вирватися ховалося і ще щось, але я не хотів цього помічати.

Вона дивувала уже своєю присутністю. І була дуже балакуча і відкрита. Деколи категорична, інколи принципова, рішуча і незламна. В той же час невпевнена, розгублена, чомусь час від часу самотня, чомусь завжди недоступна, швидкоплинна і поспішна, але невтомна і енергійна. Вона була як ніч. Ніхто не зможе осягнути повністю, але намагаються загубитися у ній, намагаються освітити її.
Мені це не вдалося. Не знаю, чи ще комусь вдавалося. Її мені найбільше хотілося б побачити, але Нетля сюди не приїде. Вона не знає, що мене таки зуміли спіймати. І краще, аби й надалі не знала.

Чому?

Я намагався обдумати якусь логічну відповідь на це питання, але так і не вдалося. Тому, хай просто не знає. Я просто випаду з її життя, повільно затруся новими яскравішими спогадами. Мені хочеться випасти з її життя. Мене ж все таки спіймали

А Нетля так же буде літати десь по Україні, вишукувати тих, хто не сприймає систему, спілкуватися з ними, встановлювати невидимі нитки зв’язків, переплітати їх, щоб потім, в якийсь момент, вони усі зрозуміли, що знайомі між собою завдяки Туманній.

Як же мені хочеться говорити і говорити про неї. Щоб не забути, щоб розповісти вам…»

***

-          Чому розповісти? – запитав Байчук.

-          Здається, це у нього якась логічна загадка. Ми ніяк не змогли знайти пояснення у цих записах, чому він нам розповідає про своїх неадекватних друзів. – відказав Ковалевський.

-          А може, він сподівався, що записи попадуть до когось з цих знайомих?

-          Він сам ж казав, що нікому не повідомляв про те, що став пацієнтом психіатричної лікарні. – заперечив лікар.

-          Тоді, він записи робить для нас.

-          Я ж кажу, що це якась загадка, яку нам потрібно розплутати. Дослухати до кінця про всіх цих людей.

Байчук невдоволено зиркнув на свого співрозмовника, який посмів дорікати йому, але все ж запитав:

-          А може, варто відшукати цих людей, про яких згадується у записах?

-          Це ж якесь безглуздя. Він передбачив це і використовує для них псевдоніми.

-          Ці дурні клички? – зневажливо усміхнувся Байчук.

-          Ну, це не просто підібрані псевдо. З кожним пов’язана певна історія. Бачите, сам ж називає себе Звичною Історією. – терпляче пояснював Ковалевський.

-          Ох, вже ці психовані бовдури. Ніяк не сидиться на місці. От і лізуть з усілякою…- Він не договорив, театрально похитав головою і знову натиснув кнопку.

***

«…Вона ж сама могла без зупинки говорити кілька годин. І теми до цього однобічного спілкування у Нетлі знаходилися завжди. Вона розповідала про своїх братів, знайомих, друзів(яких у неї було не густо, тому що це були Друзі), про Королівство, про дорогу, про людей, про музику, літературу, театр, батьків, про шоколад, про почуття, про віру, про творчість, про сни… Багато всілякої інформації віддавалося нею у спілкуванні, і Нетля отримувала у відповідь поступове захоплення, цікавість, здивування і якось непомітно залишалася дуже чітким спогадом на дуже довгий час.

Про це часто було неможливо переповісти. Нетля б сказала, невинно кліпнувши очима: «А навіщо?». Дійсно. Навіщо ж спробувати знімати усі шари з такої багатошарової особистості. А раптом там виявиться щось зовсім беззахисне, щось надто фантастичне для сприйняття, щось надто повітряне, і його не зловити. Або, щось дуже страшне.
Це Туманна Нетля. І хто ж його знає, що від нас приховує туман.»

Голос у диктофоні замовк. Хоча запис і далі продовжував іти. Кілька секунд тривала тиша, а тоді прозвучало ледь чутне зітхання.

«Клята Нетля.»

***
Голос знову замовк. Тоді раптово для Байчука, який слухав запис уперше, пролунав гучний крик. Чорнобородий не зміг сховати свого переляку, здригнувся і трохи сповз зі стільця.

-          Що це було? – спробував він вилити лють на Ковалевському

-          Здається, у цей момент пацієнт порізав собі руки. – Лікаря анітрохи не злякав вигук ЗІ, так як він уже прослуховував ці записи.

-          Тобто порізав руки? – спантеличено запитав Байчук.

-          Ну. Якось йому вдалося пронести з собою до лікарні невеличке лезо. І на тілі були знайдені численні шрами від порізів.

-          Він був мазохістом?

-          Ні, здається це було щось подібне на захисну реакцію. – похитав головою Ковалевський. – просто це був спосіб перетворити душевний біль на фізичний.

-          Як ви таке допустили: щоб пацієнт різав себе і то ж непомітно? – Ця справа уже виводила Байчука з себе.

-          Він завжди ховався у кутку кімнати. Напевне так і робив записи на диктофоні. І там же різав руки. Тихо терпів біль, злизував кров, ховав сліди під одежею.

-          Це ж, це ж неймовірно. Виходить, кожен може до такого додуматися. Що ж скажуть про заклад, де пацієнти вільно калічать себе, проносять леза у палати і … і таке інше. – Байчук навіть не знаходив слів, щоб висловити свій шок, обурення, лють.

Емоції переповняли цього слідчого, який мав якось залагодити прикрий інцидент з самогубством одного з пацієнтів, знайти винного, віддати на публічний осуд, покарати і все. А винний ніяк не знаходився. Тим більше, здається таких і не було.

«Але це тільки зараз» - сказав він собі подумки.

-          Може, продовжимо прослуховувати? – нерішуче сказав Ковалевський, якого чомусь почав лякати поганий настрій слідчого, - Все ж це ще далеко не кінець.

Байчук косо зиркнув на свого співрозмовника, проте все ж вмостився знову у кріслі і знову включив запис.

***

«…Як же це було боляче, розуміти, що вона не повернеться. Надто зараз. Я ж признався їй, як низько впав, як поступово пропав…
Але, хоч спогади вам не вдасться відібрати. У цьому моя беззаперечна перевага. (Знову сміх)
Наступним був Міський Мислитель. Так він, здається, сам себе назвав. І познайомила нас знову ж таки Нетля. Вона всіх нас тримала непомітною, проте доволі міцною ниткою знайомства. Хоча, здається Мислитель явно був сам по собі. Просто йому теж сподобалося спілкуватися з Туманною і він залишився поряд достатньо довго.
Здається, він був одним з духів свого міста. Принаймні, вперше я бачив людину, що видувала в лице мені мильні бульбашки і казала «Спокійно!». Це було так приємно, відчувати, що твій спокій усе ж для когось важливий. У цей же час я подумав, що випадково зустрів Бога, але такого, яким би мав бути цей Бог: милосердний, непомітний, тихий, задумливий і повітряний. Цього Бога було б трохи важко зрозуміти, але тим більше б цінувався шлях, який ти до нього здолаєш.

Не знаю, чи мені вдалося хоч трохи наблизитися до Мислителя, але, принаймні, я намагався. А потім він сам спустився униз. І то спускатися почав такими радикальними методами, що випадково упав.
Мислитель курив цигарки. Мислитель пив алкоголь і кілька разів не знав з ним міри. Він намагався вдавати з себе когось огидного і відлюдькуватого, був важким до сприйняття незнайомими людьми, бував шумним. Тільки кілька разів, але це було, напевне однією з його задумок. А, раптом, Мислитель помітив, як важко порівнятися з ним, стати гідним співрозмовником, знайомим, можливо, другом. Тому дозволив собі настільки скотитися. А потім прикритися кількома словами вибачення. Але це тільки теорії. Мислитель просто Жив, а це все було пунктами Життя, або втечі від нього.
Він умів запам’ятовуватися людям. Хоча б тому, що не хотів цього робити. Своєю простотою і скромністю, блукаючою посмішкою і прим’ятою сорочкою, розпатланим чубом і димом від цигарки створював якийсь блідий, проте помітний розчерк. Він був як сніг. Сніг здається білим, а насправді десь він припадає пилом, десь перемішується з землею, а ще десь, перемерзає. Однозначно, при цьому змінюється колір. Так же й з Мислителем: він здавався таким простим, але водночас міг витягнути з одного кольору цілий всесвіт. І, до речі, ніхто не забороняв йому користуватися й іншими кольорами.
Міський Мислитель любив музику. Він мав гітару і губну гармошку. Ми, як не дивно, чомусь майже ніколи не говорили про його ставлення до музики, до причин, чому він грає. Він міг би відповісти, що причина не обов’язкова, або посміхнутися і блимнути одним зі своїх розгублених поглядів. І тоді замовкнути, або перейти на якусь зовсім відмінну тему.
Він любив класичну музику і джаз. Напевне, його світ краще створювався і поширювався саме з тими мотивами.
Час від часу Мислитель намагався когось впустити у свій світ. Якщо вдавалося у нього пройти, тоді…

Я не знаю, що мало б бути за чим «Тоді…». Мені, на жаль, не вдалося потрапити до його реальності. Час від часу мучить одне питання: а що, якби ця неймовірна людина вплинула на мене більше. Тоді, я б не сидів зараз на своєму ліжку, як іменують ці прості залізні койки, і не дивився б зараз у заґратоване вікно.

У цей пізній час можна уже не ховатися за своєю спиною у куті кімнати. Можна подивитися на небо.
Знаєш, Мислителю, ти не почуєш цих слів, але надія не мала б згасати. Це ж бо кожне сказане слово оживає і прагне потрапити до свого адресата. Мої також мають непоганий шанс.
Так от, послухай, Мислителю. Я зробив велику дурницю – повірив своїм рідним. І не вдалося переконати їх, що моє відчуття волі набагато глибше за їхнє. А суспільство дивиться на тебе як на божевільного тоді, коли не хочеш заробляти грошей, не маєш роботи, не крадеш і намагаєшся не обманювати, бути кращим з тими, хто цього не заслужив і не зрозуміє.
Бачиш, я хотів дати світові трохи тепла. Навіть одна людина, яка погляне на світ новими очима, мала б бути уже перемогою.

«Що є океан, як не багато-багато краплин»
Так от, мене покарано і майже позбавлено волі тільки через те, що я зневірився. Коли ти слабкий, тоді можна робити з тобою різні звірства і це витерпиться. І це мало б пережитися.
І мені постійно обіцяли, що це майже кінець. Ось поїдемо у один хороший заклад. Там будуть лікарі, які просто обстежать мене. Але вони не дозволили повернутися звідсіля.
Я зупинився.
Можливість рухатися уперед зараз мають тільки мій розум і спогади. Усе це має зруйнувати їхню систему.
А ти, тільки от не забудь мене. Будь ласкавий, тільки не забувай. Тоді я житиму поміж словами, тому що суспільство дає тільки ілюзію змін чи непотрібні проекти розвитку.
І не забувай дивитися у небо, шукаючи зорі.
Для тебе все Мислителю.
Залишається все менше часу. Доводиться тільки спати і очікувати нагоди вирватися. Тільки, от уже не до родини.»

***

-          Що у нього з родиною? – запитав Байчук.

-          Усі звичайні люди, не били хлопця, не принижували, намагалися дати хорошу освіту і роботу. Він поступив на фінансиста, проте через якийсь час почав ігнорувати навчання і десь саме тоді зазнайомився з усіма цими неадекватними людьми. – пояснив Ковалевський.

-          Гм. Чому ж тоді він не хотів до них вертатися?

-          Ми розпитували пацієнта, і він якось сказав. Що сім’я не поважала його вибір і не приймала його пріоритетів.

-          Теж мені, причина неповернення. – посміхнувся Байчук. – Та ж у всіх родинах таке неприймання авторитетів і якось живуть з цим.

-          Можливо, - обережно мовив Ковалевський, - він хотів показати, що не такий як усі, що не буде миритися і поступатися власними цінностями.

-          І таким чином дійшов до самогубства?

-          Ми не знаємо, чому саме суїцид.

Слідчий наморщив чоло.

-          Він щось казав про те, що скоро буде вільним.

-          Так, але власне він помер.

Байчук якось непевно посміхнувся.

-          Шо не так, пане? – запитав лікар, помітивши це.

-          Згадалася чомусь цитата одного письменника. – видавив Байчук.

Ковалевський німував.

-          «Найголовніша умова свободи – смерть»

-          І що це означає? – заохотив лікар.

-          А раптом він вірив, що після смерті є реінкарнація, чи душа безсмертна, чи ще щось таке. – плутано почав пояснювати Байчук, - І тому хлопець, не маючи звільнити фізичне тіло, звільнив духовне.

Лікар усе ще мовчав, а тоді нарешті мовив:

-          А вам, власне….

-          Ні! – перебив Байчук, - Я здоровий і з психікою усе в порядку.

Тоді, не чекаючи наступних слів Ковалевського, увімкнув диктофон.

***

«Ви відчуватимете самотність тоді, коли поруч зупиниться смерть? Я – ні. Я буду не сам.

Мені не повірять і не дозволять вийти. Доведеться переступити через себе, через усе, у що вірив, що любив, що хотів пізнати і не забувати. Шарф, Маргарита, Туманна Нетля, Міський Мислитель не єдині. Таких і унікальних ще багато. Зараз їм тільки потрібно не попастися так, як я.»

***

-          Отож, це система. – вигукнув Байчук.

-          Так, він про це казав, - задумливо протягнув Ковалевський, - Але навіщо згадувати про цих людей і, водночас, не бажати їм попастися?

-          Може вони невловиміші? – посміхнувся слідчий.

-          У тому то й річ, що вчора до нас потрапила ще одна своєрідна особа. Вона каже що її звати Земний Ангел і що це все частина Звичної Історії.

-          То нам і її треба допитати. – схвилювався Байчук.

-          Вона називає себе ангелом. – повторив лікар з ледь помітним притиском. – Ви братимете до уваги усі її слова.

-          Справді, - безсило промовив слідчий і відкинувся на спинку крісла.

-          Тож, давайте дослухаємо? – запропонував Ковалевський і обережно зиркнув на Байчука.

Той тільки кивнув і знову натиснув кнопку диктофона, який тепер тримав у руках.

***

«Моя звична історія доходить кінця, але починається інша. Звична Історія триватиме… (останні слова були мовлені шепотом, а тоді пролунала чергова порція сміху)
Голос затих і знову наступила тривала пауза. Диктофон захрипів і замовк остаточно.

***

-          «Звична Історія триватиме.». – Повторив Байчук. – Що він мав на увазі?

-          Ми цього не могли зрозуміти. – Розвів руками Ковалевський.

Він хотів ще щось додати, але його перервав дзвінок телефону на столі.

-          Так, так. – підняв трубку лікар, - Що? Я зараз буду.

Він поспішив до дверей.

-          Що там? – підвівся Байчук.

-          Наша нова пацієнтка, та, що називає себе Земним Ангелом, здається, теж здійснила спробу самогубства.

-          Що?

Вони обидва поспішили в коридор, полишиш кабінет у тиши.

Диктофон залишився на столі. У ньому щось клацнуло і знову залунав голос.

***

«Ми - не частина безкінечної ролі, не просто вішалка для одягу. І хай твоє серце завмерло, навіть воно проснеться, бо Звична Історія триватиме…»

20-30 листопада 2012